На Тернопільщині тисячі чоловіків стали вдівцями при живих жінках

Хочу порушити тему, яка, переконаний, хвилює багатьох, але не кожен наважиться заговорити про це відверто. Я живу у райцентрі. Сім років тому моя дружина виїхала на заробітки в Італію. Тоді їй було 38 років, мені – 42. За ці роки вона приїжджала додому сім разів, тобто один раз на рік, і відпустка її тривала два тижні.

За кордоном Марійка доглядає хвору літню жінку. Виїхала туди з тієї ж причини, що й тисячі інших українських жінок. Тепер наші діти закінчують школу, тож треба подбати про їхнє майбутнє. Ми жили не бідно. Мали поміч з села, де живуть мої та її батьки. Разом працювали на заводі, який збанкрутував, через що обоє втратили роботу. Я перебивався сякими-такими підробітками, а вона ніяк не могла знайти роботу, яка б давала можливість звести кінці з кінцями. Дві наші доньки підростали, і нам не хотілося, аби вони виглядали гірше від своїх ровесників. Це й ставало предметом наших частих суперечок і навіть сварок.

У мене вища освіта, але хисту до бізнесу не маю. А добре живуть в Україні сьогодні лише ті, які не .розгубилися в ринковій економіці, знайшли свою нішу і розвивають своє діло. Як правило, в торгівлі. У мене, повторюю, до цього найменшого таланту. Зізнаюся навіть, що я розгубився.

Вдома атмосфера ставала дедалі напруженішою, навіть нестерпною. Суперечки переростали в сварки. Того, чого хотіла від мене жінка, я не міг дати. І став випивати. Не надто часто, а так… хотілося забутися. І тому Марійка виїхала.

Я це пережив боляче. Попри все, у нас була гармонійна і щаслива сім’я. Ми одружилися по любові, прожили в шлюбі понад двадцять років і не втратили почуттів. Можливо, я більше прив’язався до дружини, ніж вона до мене. Можливо. Хоча це окрема розмова. І говорити про це нелегко.

Головне, про що я хочу написати, – це те, що я переживаю, втративши свою половинку. Кажу, втратив, бо коли жінка далеко, сімейного життя немає. Зрозуміло, що вона часто телефонує, присилає непогані гроші, посилки. Наші діти вчаться в престижних вузах. Я тепер більше часу живу в селі, працюю на городах, допомагаю своїм батькам і тещі, котра залишилася удовою. Але після від’їзду дружини я пережив справжню катастрофу (іншого слова підшукати не можу) і ще сьогодні не отямився після розлуки.

Можливо, є чоловіки, які легко обходяться без жінки. Мені це важко. Маю на увазі не тільки потребу спілкування, розради, взаємодопомоги, а й статеве життя. Я в розквіті сил, а утримання в такому віці, як свідчить медицина, призводить до сумних наслідків – насамперед розвитку простатиту. Я в цьому пересвідчився на собі.

Тримався я перший рік мужньо. А потім сталося те, що неминуче мало статися – у мене з’явилася інша жінка. Ні, я не кохаю її, і до моєї Марійки їй далеко (тут можна написати великий психологічний роман), але вона мені потрібна як жінка. Ця жінка любить мене, я відчуваю це (її чоловік працює в Португалії уже вісім років).

Зрозуміло, що я ставлю собі запитання: а як живе там, на чужині, моя дружина? Чи є в неї інший чоловік? Якось вона сказала мені: “Хто гуляв тут, гуляє й там. А порядна жінка скрізь порядна”.

Іноді мені здається, що вона обходиться без чоловіка. Просто жінці це значно легше. Принаймні так мені здається. А якщо у неї є інший чоловік – я їй не суддя.

Чому я пишу ці рядки? Чи потрібна людям моя сповідь?

Сьогодні подібну драму переживають тисячі чоловіків і жінок. І замовчувати цього не можна. Хай наші важкі драми стануть звинуваченням тим, хто довів людей до такого стану, що вони змушені кидати сім’ї, рідних дітей і шукати щастя за межами батьківської землі.

За це доведеться відповідати Кравчуку, Кучмі, Ющенку, Януковичу і Ти- мошенко, як на мене, всі вони одним миром мазані. Відповідати якщо не перед людьми, то перед Богом точно.

Я часто чую звинувачення на адресу українських чоловіків, що більшість з них непробудні п’яниці. Але хіба хтось хоче замислюватися над тим, чому людина починає пити? Раніше, за радянського режиму, нас свідомо споювали, тепер ми п’ємо, щоб залити біль душі.

Не думайте, що я маю потяг до спиртного, його в мене не має. Я знайшов у собі силу волі жити тверезим, нормальним життям. Але мова не тільки про мене.

Для редакції ставлю своє справжнє прізвище і подаю свою адресу, а в журналі прошу поставити інший підпис, наприклад,

Василь КРУК, Золота Пектораль