Принадливий Тернопіль. Глибина міста

Якщо доводиться показувати Тернопіль друзям, веду їх на Театральний майдан, що схожий на десяток інших майданів в Україні. Опісля на озеро – попсову візитівку міста, обов’язково натякаючи, що це ніяке не озеро. А ще новомодну Циганку – бруківкове тернопільське чудо.

Саме туди не тому, що не заглиблююсь в своє місто. Навпаки. Усю його глибину залишаю собі. Нікому не показуючи, який Тернопіль для мене.

Щойно виросла достатньо, аби гуляти містом одна, взялась за його дослідження. Боязко піднімалась сходами до будинку на Острозького, де за легендою був цвинтар. З захопленням розглядала старі під’їзди на Валовій та жахалась висоті стель в цих будинках. Зазирала в облуплені вікна в старих двориках і уявляла, яке життя вирувало там декілька десятиліть тому. Я нічого не знала про історію міста, тому придумувала її сама.

Звичка гуляти наодинці залишилась донині. Маю декілька улюблених маршрутів. Парком Топільче, попри озеро, аж до Білецької, вишукуючи безлюдні алейки. Або ж люблю зовсім загубитись в старих вуличках Нового світу, знаходячи в кожному будинку щось неповторне.

Тернопіль різний. Тут спокійно вживається старий Новий світ і радянська забудова БАМу, де я неодноразово губилась в юності, наче в Бермудах. Тернопіль легко поступається своїми старими володіннями на користь нових забудов. Так, з сумом проходжу повз пасаж Адлера, колись тиху мальовничу вуличку, що перетворилась на вервицю однотипних закладів харчування і скляних забудов.

Я все ще намагаюсь якомога більше дізнатись про місто. Загадала собі, що як виросту, стану місцевою божевільною. Розповідатиму прохожим всілякі небилиці, змішуючи реальну історію та свої дитячі вигадки.

Анна Лисенко-Гурська.