Тернопіль – моє Місто, куди я весь час прагнутиму повернутись, – Наталя Гаєвська

Мій Тернопіль… Я не є корінною тернополянкою, я навіть не народилася тут, але все моє життя так чи інакше переплетене з Тернополем, містом моїх юнацьких мрій і сподівань. Я ще досі пам’ятаю свою парту, свій клас, своїх однокласників і вчителів з Першої Української Гімназії, а тоді ще просто – 1-ї школи, куди у 8-му класі я перейшла з однієї із львівських шкіл, оскільки так склалися обставини, що моя сім’я вирішила зі Львова перебратися в Тернопіль. І навіть зараз, згадуючи свою рідну 1-шу школу, моє серце наповнюється вдячністю і теплом не лише за отримані знання, але і за засвоєні уроки людяності, гідності і любові до рідного краю. Тут я вперше закохувалась і розчаровувалась, мріяла і фантазувала, робила свої перші дорослі кроки, ставала на ноги. Я так люблю мій Тернопіль восени… Коли все навколо таке різнобарвне і яскраве, наповнене прохолодою і ранковими туманами. Люблю просто пройтися парком понад ставом, збираючи опале листя і вдихаючи неповторно запаморочливий запах осені, що пробуджує найпотаємніші бажання, а потім присісти за столиком затишної старої кав’ярні, обов’язково біля вікна, а можливо і на вулиці, якщо день видасться теплим і сонячним і посмакувати філіжанкою міцної тернопільської кави, щедро приправленої корицею і кардамоном. І спостерігати, спостерігати за людьми, що кудись поспішають по своїх справах, а можливо просто спокійно прогулюються площею біля театру, годують голубів, балакають ні про що, закохуються, розходяться, знову зустрічаються, живуть своїм неповторним життям, саме таким калейдоскопом історій-життів і є для мене мій Тернопіль. Його обличчя – обличчя кожного з нас. Зараз, коли я більше ніж за сім тисяч кілометрів від Тернополя, я так часто подумки проходжу його затишними, до болю знайомими вулицями, якими так часто поспішала на роботу, на зустріч з друзями і коханими та й просто по справах, часто абсолютно не важливих… Все частіше перегортаю сторінки альбому зі світлинами Тернополя, що перед від’їздом подарувала мені дуже близька людина і відчуваю смуток і радість одночасно. Смуток, бо не можу зараз на повні груди вдихнути такого п’янкого тернопільського повітря, пройтись його бруківкою, прислухаючись до відлуння своїх кроків, що затихають в далині і радість, бо є Моє Місто, куди я весь час прагнутиму повернутись, де мене чекають і завжди будуть раді бачити. А ще я відчуваю гордість за своє місто, за його історію, за людей, що живуть в ньому і кожним днем своїх життів творять цю неповторну історію.

Наталя Гаєвська