Як довго ще нам бути щитом? – волонтер Лілія Мусіхіна

Два паралельні світи. У одному – мир, спокій, фестивалі, радість, закохані на лавках у парку. Я щодня бачу цей світ, повертаючись додому до Ельки, до верткої і непосидючої Теруськи, до самозакоханої Каськи…
Їду і дивлюсь на все це і радію, бо розумію, що цей світ тримають на своїх плечах мої дорогі, мої рідні хлопчики із такими неприродніми очима столітніх старців. Саша, Ромчик, Адрійко. Ігор, Сергій, Арам, Макар, Юра, Володя… І ще багато-багато…Вони добре все роблять, бо тут – мир. Але є інший світ. Їхній моїх хлопчиків – це світ вибухів, зеніток і градів. Світ, де не прощаються із живими. Світ, де третій п’ють не за кохання, а за тих, хто не з нами, а четвертий – аби за нас не пили третій…
Два світи майже не перетинаються. Існують паралельно. Як сон і реальність. Я б думала, що божеволію, коли не бачила поруч таких самих. як я.
І якби не будився зі сну той, інший світ, парків, фестивалів, кохання, не горіли б свічки по узбіччях доріг, не стояли на колінах заплакані матері.