Медичне волонтерство: Ярослав Ботюк з Тернополя допомагає пацієнтам на деокупованій Херсонщині

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну  тисячі українців стали волонтерами, парамедиками чи добровольцями медичних шпиталів та їздять в «найгарячіші» точки країни. Медичне волонтерство – є одним з важливих напрямків, адже  медицина — це наразі одна з критичних потреб для мешканців деокупованих територій, бо люди там не мають доступу до аптек, а тим більше лікарень чи амбулаторій. Багато з них не отримували медичної допомоги вже місяцями. 

Леся Михайлівна Михайлів, Катерина Олександрівна Луцишин та Ярослав Васильович Ботюк  – лікарі з Тернополя, які долучилися до поїздок з ГО «Casers», яка організовує  виїзди на деокуповані території для надання медичної допомоги місцевому населенню.

Про свій досвід волонтерства на деокупованих територіях поділився з «Поглядом» лікар- анестезіолог Ярослав Ботюк, якого до доброї справи долучила його сімейна лікарка  – Леся Михайлівна Михайлів. Ярослав Васильович заповнив анкету на участь  у волонтерському проекті і за деякий час йому зателефонували та запропонували їхати на Херсонщину в якості лікаря.

На питання журналіста, чому він вирішив зайнятися медичним волонтерством, Ярослав Васильович відповів, що і так це робить щодня на роботі – допомагає людям.

• Я розумію, що там люди теж потребують допомоги і, на жаль, досить часто отримати її не можуть. Я відчув, що це потрібно і мені  це було цікаво.

Перед кожним виїздом лікар проходив відповідний інструктаж  як себе поводити на деокупованих територіях та як спілкуватися  з людьми, які пережили окупацію. Поїздка планувалася заздалегідь, щоб максимально охопити всіх, хто потребує допомоги. 

Оскільки Ярослав Васильович має основну роботу – він завідувач відділенням анестезіології та інтенсивної терапії Тернопільського регіонального фтизіопульмонологічного медичного центру, то волонтерством він займається у вихідні дні.

Під час поїздок на Південь Ярослав Ботюк з колегами проводили медичні огляди в селах Давидів Брід, Високе та Лиманець. Лікарі працювали досить інтенсивно і всі пацієнти, які прийшли на прийом, отримали допомогу. Також лікарі роздали ліки, які привезли з собою.

• У кожному населеному пункті я максимально викладався, щоб всіх оглянути та надати рекомендації. Час роботи розраховується так, щоб встигнути повернутися з прифронтової території до настання сутінків. Адже ці населенні пункти знаходяться на відстані 10-15 км від Дніпра і в них періодично прилітає.

Пацієнти зверталися з різними проблемами – від незначних до суттєвих захворювань. Частина пацієнтів потребувала корекцію лікування, яке вони вже отримували. Багато пацієнтів були з проблемами шлунково-кишкового тракту, що пов’язано з поганим харчуванням під час окупації та постійними стресами, – розповідає Ярослав Васильович.

Окрім проведення прийому пацієнтів у фельдшерському пункті, лікарі їздили і до тих, хто  прикутий до ліжка.

За словами Ярослава Ботюка, мешканці Херсонщини спокійно сприймають повітряні тривоги, бо якщо десь піднялися літаки, то навряд, щоб їх село розбомбити, кажуть вони.

• В них швидше артилерія прилітає. Гради. Дрони літають. Ми старились, щоб о 16 годині покинути фельдшерські пункти. Їхали польовими дорогами. Кругом все заміновано. Дорога до безпечного місця займала дві години.

За словами чоловіка, страху їхати в зону бойових дій не було. Він розумів, що небезпечно може бути і у Тернополі. Але щоб їхати на Південь, потрібно бути стресостійким.

• Я часто бачив людський біль. Було розуміння чого і куди я  їду. Та й робота з пацієнтами повністю відволікала від думок про небезпеку. Тим більше, я не живу у світі рожевих ілюзій. Багато моїх друзів воює.  Для мене не було здивуванням,  що будинки зруйновані. Я бачив це все.  У Давидому Броді  на горизонті, куди не глянеш – кругом не має ні одного вцілілого будинку. Всі будинки поруйновані. І, попри те,  люди там живуть. Їм важко. Вони живуть постійно в такій небезпеці. Кожен день. Вони повертаються в свої села.  Попри важкі умови, живуть, будують плани.

Ярослав Ботюк каже, що при першій можливості знову поїде. Адже в цих регіонах так бракує медичної допомоги  та кваліфікованих лікарів.

• Я для себе вважаю, що варто їхати. Коли ти бачиш усміхнені задоволенні обличчя людей. Багато з них дякували, що ми з так далека приїхали до них. І навіть, якщо б не були вдячні. Все рівно варто. Ти усвідомлюєш, що зробив нормальну справу. Ти  мав це зробити.  Це теж наші  громадяни, які там залишилися і потребують допомоги. Їм потрібна  ця підтримка, щоб вони бачили, що потрібні нашій державі. Що вони не покинені.  Для них це важливо.

Спілкувалася Надія Греса