Пантеон Героїв: “Все буде Україна” – до самої смерті основний меседж Олександра Осадка

46-річний військовий з Тернополя Олександр Осадко загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. У чоловіка залишилася дружина та двоє дітей. Вдова Ганна Осадко розповідає Суспільному, у їхньої сім’ї було багато планів. Олександр мріяв разом з нею після перемоги України станцювати повоєнне танго. Тепер жінка переглядає відео їхнього спільного танцю до війни і не стримує сліз. Однак, каже, вірить, що смерть чоловіка була недаремною і незабаром Україна звільнить свої землі від ворога.  

Тернополянка Ганна Осадко приходить на могилу свого чоловіка, щоб поспілкуватися з ним та подякувати за щасливі роки подружнього життя. Її чоловік Олександр загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині.

“Тоді був мінометний обстріл. Саша загинув миттєво на місці, а чоловік, який був під ним, той хлопець, врятувався, завдяки загибелі мого чоловіка. Говорять, що чоловік повинен зробити 3 речі у своєму житті: побудувати будинок, виростити сина і посадити сад. Саша побудував 2 будинки, виростив 3 дітей, бо ще племінника, побудував будинків багато, тому що він був будівельником, садів насадив так само багато. Жаль, що так рано, але це було справді дуже класне життя”, – каже жінка.

Ганна розповідає, місцем їхньої з Олександром сили був Бережанський ліс. Там вони часто говорили про життя. Одного разу – про смерть.

“Я в нього запитала, як ти собі уявляєш смерть? Він мені сказав, що це коли він після смерті прокинеться в старому дубовому лісі і там його чекатиме його батько. Його батько помер ще 11 років тому. Я запитала, що далі? Він відповів, що батько вже запалив вогонь і чекає на мене. Саша загинув в старому дубовому лісі, як він собі і уявляв смерть. Я впевнена, що з цього дубового лісу на Донеччині він перенісся в дубовий ліс на Бережанщині, де його чекав тато. Тим паче, що Саша загинув в день народження свого тата”, – каже Ганна.

У Олександра залишилися дочка та син. Донька Софія розповідає, в дитинстві батько розвивав у них фізичні якості – разом з дітьми займався спортом. А коли вона з братом подорослішали, – Олександр брався за їхній інтелектуальний та духовний розвиток.

“У нас з татом завжди був улюблений ритуал, ми з ним завжди перші прокидалися, коли я ходила на навчання. І зустрічалися на кухні кожного ранку. Тато робив нам усім каву. І поки була ця ранкова рутина, ми завжди дивилися разом журналістів, або політологів, які обговорювали останні новини. Те все, що він вкладав у нас з дитинства, пов’язане з патріотичним вихованням, інтелектуальним і фізичним”, – каже донька Софія Осадко.

Цієї осені у Олександра та Ганни мала бути 24 річниця шлюбу.

“Ми з ним познайомилися дуже кумедно, я би сказала. Це була смішна історія, я тоді вчилася ще в університеті, а він працював на ксероксі. Я спочатку подружилася з його другом, коли вони прийшли до мене в гості обидва, як два друга, Саша побачив мою величезну книжкову шафу, сказав, що я його майбутня дружина. Він дуже любив дітей, він завжди хотів мати багато дітей, у нас є хлопчик. Першим був хлопчик, потім дівчинка. Я завжди згадую один випадок, коли ми тільки одружилися, посварилися, він пішов десь в ніч, я сиджу, плачу, почалася ще злива, дощ ллє, він вертається через годину з отаким оберемком бузку, якого він десь нарвав, так мені його простягає, весь мокрий бузок, обіймає мене. Такі якісь випадки – це про його характер”, – каже Осадко.

Олександр за спеціальністю був економістом та будівельником. Але її та чоловіка об’єднувала любов до читання. Також Олександр писав оповідання.

“Років, мабуть, 10 тому він каже, я написав оповідання, давай ти подивишся, бо я все-таки редактор, філолог. Я подивилася і не повірила, кажу, що ти не міг цього написати, бо справді тексти дуже гарні. Ці оповідання переважно про наше село. Він описує простих людей, які є насправді глибокими, які є філософами, таким, яким і був Саша – простим філософом”, – каже Ганна.

Олександр мріяв навчитися танцювати танго.

“Зазвичай хочуть танцювати жінки, у мене був виняток, мене попросив чи змусив, чи надихнув танцювати танго мій чоловік. Танго – це розмова двох душ, це був найкращий мій час. Це був час, де були тільки ми двоє, один для одного. За кілька днів до війни я купила нову сукню для танго, щоб танцювати танго зі своїм чоловіком. А потім почалася війна. І я так ні разу її не одягла. У мене виникла думка про те, що танго і Саша повинні бути завжди зі мною, тому я зробила собі тату-танго, яке завжди зі мною”, – каже жінка.

Олександр пішов на війну на другий день повномасштабного вторгнення Росії до України. Ганна розповідає, він не міг сидіти вдома, коли його країна та рідні в небезпеці.

“Коли він тільки пішов на війну, знайомий йому дорікав, що ти робиш дурницю, бо з такими от ідеалістами, як ти, ваші українські жінки залишаться вдовами. Нема сенсу, а він відповів, що хай вони будуть вдовами, але вони будуть певні, що ніхто не прийде на їхню землю, в їхню хату, щоб зґвалтувати і вбити. Він свідомо пішов за мене, за свою сестру, за своїх дітей. Він нам час від часу надсилав фотографії зі своєї служби. Кожну фотографію він підписував просто одним реченням – Все буде Україна. Це меседж, який він хотів дати і я впевнена, що він збудеться – Україна переможе, це безумовно”, – каже Ганна.

Свій останній прихисток Олександр Осадко знайшов  на військовому кладовищі Пантеон Героїв Тернополя.

• Однакові пам’ятники на військових цвинтарях – це правильно, це вияв найбільшої і рівної поваги, – розповідає “Погляду” Ганна Осадко. – Не буває більш чи менш достойних, перед смертю всі рівні – що генерал, що простий солдат. Ці люди, ці солдати віддали однакову жертву для Батьківщини.

Нагадаємо,  у Тернополі облаштовують військове кладовище «Пантеон Героїв Тернополя», метою якого є гідне вшанування загиблих воїнів, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України  та віддання їм належних військових почестей.

 Це не просто кладовище, а урочисте місце вшанування, комплекс поховань. Пантеон витриманий в єдиному стилі, з алеями, з уніфікованим виглядом поховань. Це міжнародна традиція, адже через століття можна буде прийти і бачити, хто тут похований. Буде видно, що був гурт людей з певною ідеєю, за яку вони загинули. І навіть після того, як поховали захисників має бути видно, що ця ідея була спільна для всіх.