Пам’яті поліцейського з Тернопільщини Василя Паньківа, який загинув на фронті, захищаючи Україну

Йому було лише 28. Молодий, енергійний, сповнений планів на майбутнє. Але все змінилося 23 квітня 2025 року. В одну мить обірвалося життя, сповнене сенсу, сили, доброти та любові. Україна втратила відважного захисника, батьки — люблячого сина, Ольга, Тетяна й Остап — дорогого брата, а побратими — сміливого воїна, справжнього друга.

Василь Паньків народився у мальовничому містечку Бережани в багатодітній родині. Батько – Олег Ярославович – нині майор запасу, котрий двадцять років свого життя віддав оперативній службі, виховував своїх дітей в любові один до одного, в повазі до інших. Мабуть, тому велика родина завжди знаходила  порозуміння, проживаючи під одним дахом. Батько власноруч змайстрував великий стіл, за яким збиралися найрідніші, та відтепер одне місце завжди пустуватиме.


«Василь був активним, любив футбол. Цим видом спорту він був захоплений і в дорослому віці. У нас тут неподалік – спортивний майданчик, то вільний час з друзями він завжди проводив за грою. У старших класах захоплювався паверліфтингом. Їздив на змагання, здобував перші місця, є нагороди, медалі», – згадує Олег Ярославович.

 

З почуттям справедливості та наполегливий – таким ріс Василь і, мабуть, це вплинуло на його вибір професії.

 « Він сам ставив цілі і йшов до них, – розповідає батько.  – У випускному класі син активно готувався до вступу. Пріоритетом був заклад вищої освіти системи МВС. Самостійно поїхав до Києва, склав іспити і був зарахований курсантом Прикарпатського факультету Національної академії внутрішніх справ».


У 2018 році Василь Паньків розпочав свою службу в Підгаєцькому відділенні поліції, де працював слідчим. Своєю професійністю, сумлінністю та людяністю одразу здобув повагу серед колег. 2021-го обійняв посаду старшого дізнавача відділу поліції №1 міста Бережани.

Його колега, Роман Будар, з яким вони здружилися ще курсантами, каже, що Василь був надзвичайно доброю людиною:


«З Василем ми познайомилися в академії. Оскільки були з одного міста, то часто разом їздили додому – так і здружилися. Поза роботою грали у футбол, займалися плаванням. Василь був надзвичайно доброю людиною. Не було такого, щоб комусь відмовив, не допоміг».

 

У червні 2024 року, коли з числа поліцейських Тернопільщини почав формуватися стрілецький батальйон, Василь вирішив захищати Україну. Розумів – це його обов’язок.


Своє рішення Василь озвучив батькові. Той не заперечив, хоча добре знав, що таке фронт, адже з початку повномасштабного вторгнення мобілізувався до лав ЗСУ.


«Ще з перших днів повномасштабного вторгнення Василь купував військове спорядження. У нього було все.  Я запитував – навіщо, війна скоро закінчиться, вона довго не триватиме?  «Тату, ми всі підемо воювати», – таким був аргумент сина», – розповідає Олег Ярославович. 


Важко, коли з однієї сім’ї троє чоловіків ідуть на війну. Першим з родини ще 2014 року на фронт пішов чоловік старшої доньки Ольги, 2022-го  до лав Збройних сил став батько, через два роки рішення іти воювати прийняв Василь.


Коли стрілецький підрозділ поліції Тернопільщини проходив злагодження на території однієї з північних областей України Василя та двох його побратимів відрядили до 414-ої окремої бригади безпілотних систем, відомої як «Птахи Мадяра». Хлопці знали толк в техніці й швидко освоїли принцип роботи безпілотних систем.


«У березні Василь з двома побратимами повернувся до стрілецького батальйону, який в цей час уже дислокувався на східному напрямку, та довго там не затрималися, – згадує батько. – «Птахи Мадяра»  їх знову забрали до себе, бо хлопці добре виконували свою роботу…»


Аеророзвідка, коригування вогню артилерії, підтримка бойових груп ударних FPV-дронів, знищення ворожої техніки та особового складу противника – це було щоденними завданнями колишнього слідчого та дізнавача. Війна виснажувала, але Василь не нарікав. Він жив новою службою і з нетерпінням чекав травня, коли була запланована його відпустка.


«Ми вже складали плани, як проведемо вільний час, куди поїдемо», – розповідає колега-дізнавач Роман Будар.


З нетерпінням свого захисника чекали вдома сестри, брат, племінниця Ангеліна, дворічний похресник Матей. Мріяв обійняти сина і батько. Та не судилося.

 

23 квітня у районі села Зелений Кут Волноваського району на Донеччині група поліцейських, серед яких був старший лейтенант Василь Паньків, повертаючись з бойового завдання,  потрапила під ворожий обстріл FPV-дронами. Автомобіль, в якому вони перебували, був уражений.

 

Один з побратимів на псевдо Ґрінч згадує, що після першого потрапляння дрона в автомобіль, Василь опинився в центрі ураження. Товариші кинулися витягувати його із заблокованого авто, проте сталося друге влучання і машина спалахнула.


«Я декілька разів намагався зателефонувати синові, слухавки не піднімав. Заспокоював себе – може втомлений, може на має можливості розмовляти, – згадує той трагічний вечір Олег Ярославович. – Тоді я написав сповіщення. Відповіді не було, повідомлення син не переглянув».


Коли наступного ранку до будинку родини Паньківих під’їхало службове авто відділу поліції, батько зрозумів – привезли сповіщення.


У день, коли Тернопільщина прощалася із поліцейським Василем Паньківим на сторінці в соціальних мережах його старшої сестри Ольги були опубліковані поетичні рядки, складені землячкою Марією Гутор.


Брате мій любий, як боляче нині,

Коли всюди квітне, буяє весна,

Прощатись з тобою і то вже навіки,

І знати, що далі одна пустота.

Ти був моя віра, надія, опора,

Ти був моїм щастям в житті,

За тебе щодня я молилася Богу,

Щоби захищав тебе в тій боротьбі.

Ніколи не здався, боровся завзято,

Свою рідну Землю найдужче любив,

За неї єдину готовий був завжди у бою стояти,

Бо мав власну волю, мотив і порив!

     

Війна забрала молоде життя, перекреслила майбутнє, вкрала спокій рідних, завдавши їм невимовного болю. Було багато планів, мрій та задумів, але старший лейтенант Василь Паньків пожертвував усім, щоб українську землю не топтала московська орда.

Світла пам’ять…

Джерело