Ольга Навроцька: «Я тепер точно знаю, що життя одне»

Ольга Навроцька — жінка, яка пройшла важкий шлях боротьби з онкологічним захворюванням і сьогодні є символом надії та сили для багатьох. Її історія не лише про боротьбу з хворобою, а й про відновлення, підтримку інших та безперервну волонтерську діяльність. Ольга відкрита до спілкування і щиро ділиться своїм досвідом, щоб допомогти іншим, хто проходить через подібні випробування. У цьому інтерв’ю вона розповідає про те, як пережила страшний діагноз, що допомогло їй вистояти, а також як вона змінює життя інших завдяки своєму власному досвіду.

• Ви пройшли важкий шлях боротьби з онкологічним захворюванням. Як це вплинуло на ваше бачення життя та вашу подальшу діяльність?

  • Кажуть: «Що не вбиває, робить нас сильнішими», отож і я стала сильнішою та іншою загалом, і оточуючі це помічають. Почала цінувати те, що до цього не помічала, робити те, від чого отримую задоволення, живу, дякуючи за це Богу. Мене часто називають птахом-Феніксом, кажуть, що я мотивую багатьох. Я рада, якщо це так. Ще кажуть, якщо життя дарує лимон, треба зробити з нього лимонад. Ось я, мабуть, і пʼю цей напій.

• Що допомогло вам зберігати надію та сили під час лікування?

  • Віра в Бога, підтримка близьких та друзів і величезне бажання жити.

• Які були найбільші труднощі під час боротьби з хворобою, і як ви з ними справлялися?

  • Важким був шлях 16 хімієтерапій та операція, яка тривала 6,5 годин. Було важко, коли мали низькі життєві показники, які часто межували з життям (наприклад, гемоглобін 62). Звісно, все це важко. Але віра та підтримка важливі, це мотивує! Вірте в те, що ваші знайомі та рідні одужають, і це вже 50% успіху!

• Ви активно займаєтеся благодійністю та волонтерською діяльністю. Як ви прийшли до цього після одужання?

  • Тепер я точно знаю, що життя одне, тому й прожити його треба, залишаючи добрий слід. І дякую Богу, що фізично та морально можу робити добро. Зараз важкий час — країна в війні, тому я впевнена, що кожен має робити те, що наближатиме нас до Перемоги. Тому я й волонтерю та допомагаю ЗСУ, а також тим, хто повернувся з війни неповноспроможними, бо це дуже потребуюча група, для якої, на жаль, в державі ще не створено належних умов. Також у цей важкий час є люди, яким самім потрібна допомога. Саме таким людям я допомагаю — онкохворим та людям з інвалідністю.

• Які проекти, які ви організували або підтримали, для вас є найбільш важливими?

  • Майже одразу, через два місяці після операції, я подарувала Тернопільському обласному онкологічному диспансеру понад сорок картин від художників з мотивуючими підписами, які зараз висять на стінах цього закладу. Я знаю, що це дуже важливо. Коли людина виходить з кабінету з страшним вироком — рак, то в коридорі вона зустрічає поглядом пусті стіни, підлога йде з-під ніг. Знаю, бо це пережила. Але коли люди бачать перед собою картину з цитатою з Біблії або словами підтримки, це хоч трішки дає їм знак, що все буде добре. Також разом із дівчатами з моєї спільноти «Я є Жінка» ми зібрали книги для міні-бібліотеки у відділенні раку молочної залози. Але мабуть найважливішими були збори коштів для лікування жінок, які цього потребували. Повірте, почути від них «дякую» та те, що вони пройшли шлях і знаходяться в ремісії — це надзвичайна радість! Такі збори я здійснювала на своєму особистому святі «Дні Ангела», куди були запрошені мої подруги, і ми разом шляхом аукціону акумулювали кошти. Цьогоріч, наприклад, ми зібрали 102 тисячі гривень для лікування Наталії Ішкової з Вінниці — моєї подруги та спікерки багатьох моїх заходів.

• Як ви допомагаєте іншим, хто проходить через онкологічне лікування?

  • Для багатьох я стала як птах «Фенікс», який відродився, і вселяю надію на одужання хворим. Взагалі, то онкохворі не вірять здоровим людям, і скільки б вони не говорили «Усе буде добре», це не дає надії… Онкохворі вірять лише тим, хто пройшов такий же шлях. Тому з тими, хто звертається, я ділюсь порадами, знайомствами з лікарями та власною історією. До мене часто телефонують і пишуть незнайомі люди, і я завжди готова дати пораду.

• Як ви оцінюєте стан онкологічної допомоги в Україні? Що можна покращити?

  • В українській медицині найкраще — це лікарі! Вони часто простими методами (пальпацією та інтуїтивно) визначають хворобу. Проте бракує сучасного обладнання та можливості для багатьох лікарів брати участь у світових медичних конгресах, де йдеться про новітні методи боротьби з раком. Адже тенденції змінюються, і треба швидко реагувати на це, адже це може бути порятунком для когось. Звісно, турбує заробітна плата лікарів, адже їхня праця важка і відповідальна. Пацієнти нерідко потребують не лише медичної, але й психологічної допомоги. І її, до речі, надають лише в приватних клініках.

• Чи є особливі моменти або історії, які вас особливо вразили у вашій волонтерській діяльності?

  • Мабуть, найбільше мене вразив момент зустрічі з бійцем Володимиром Симанишином, який втратив обидві кінцівки, і, повернувшись з Сполучених Штатів з протезами, зміг мене обійняти «новими руками». Адже ми з дівчатами з спільноти «Я є Жінка» збирали кошти на виготовлення цих протезів. А ще я плакала, коли Володимир станцював танець з партнеркою Оленою. Це було так зворушливо…

• Які поради ви дали б людям, які тільки починають свою боротьбу з цією хворобою?

  • Едіт Єва Егер, яка пережила Голокост, писала: «Ви не маєте бути жертвою своєї історії. Ви можете стати автором власної трансформації». Не потрібно думати «За що мені це?» а слід думати: «Для чого мені це?» Адже Бог добрий і не наказує нас. Слід задуматись, зануритись у себе, молитися і змінюватися. Налагодивши духовний зв’язок з Богом і з самим собою, відкриються шляхи виходу з ситуації. І, звісно, не розслаблятись і, як славнозвісний Барон Мюнхгаузен, витягувати себе за волосся з багна.

• Як, на вашу думку, можна змінити ставлення людей до регулярних медичних перевірок та профілактики онкології?

  • Пояснювати, що це просто — взяти направлення у дільничого лікаря і пройти мамографію. Також я б повернула медогляди на великих виробництвах та в віддалених населених пунктах, тобто виїзні бригади лікарів, наприклад з апаратом УЗД. Адже навіть одне врятоване життя варте зусиль і виділених коштів на це. Мрію, щоб в Україні перейняли іноземний досвід і вітали онкохворих з Днем їх останньої хіміотерапії. Це підтримуючий момент, важливий для пацієнтів, адже вони чекають на завершення цього етапу лікування. І вітальні слова лікарів, квіти, кульки — все це створює радість та надію на повне одужання.

• Які ваші найближчі плани та проекти, над якими ви зараз працюєте?

  • Я натхненна роботою з жіноцтвом. Разом ми робимо проекти, що змінюють світ. У листопаді 2021 року я проводила разом з львів’янкою захід «Онкологія — медичні та духовні аспекти» (очевидно, я була вже хвора, адже виявила це в травні 2022 року). Тоді я не усвідомлювала до кінця важливість цього заходу, важка була підготовка, адже ми показували шапочки з штучним волоссям, і моделями були онкоодужуючі. Я пам’ятаю, як важко жінки йшли на цей захід, але тепер розумію, наскільки він був важливим і потрібним. Зовсім скоро, 30 вересня, в Тернопіль приїде психологиня Ірина Плахтій зі Львова і проведе тренінг «Життя як танець». Також працюю над масштабним «Форумом незламних жінок» під назвою «Освіта: якість, цінності та національна ідентичність». Запрошую тернополян та гостей міста на ці та інші заходи.

• Що, на вашу думку, потрібно змінити в суспільному ставленні до онкологічних хворих?

  • Суспільству потрібно зрозуміти, що рак — це не завжди вирок. Це хвороба, підступна, часто неочікувана і складна в лікуванні, але чим раніше її діагностують, тим більше шансів на одужання. Вселяє надію і те, що щорічно з’являються нові методи у боротьбі з хворобою. Також хотіла б попросити особливого ставлення до онкохворих. Не потрібно жахатись жінок, які носять перуки або мають поголені голови внаслідок втрати волосся. Це явище тимчасове, хоча й дуже болісне для самих жінок. Проте, можна запропонувати допомогу, бо в час хіміотерапій організм виснажений, і важкими є навіть ті речі, які є звичайними для здорових людей. Ваша увага буде доречною. Слід розказувати та ділитись пройденим шляхом, особливо публічним людям, лідерам думок. Тоді стає зрозуміло, що ти не один. А ще хочу сказати всім: хвороба рак — це не привід для пліток, осуду чи навіть глузування. Це важкий шлях людини, на місці якої може опинитись кожен. Тому ви можете просто «поживитись» чужою бідою або ж допомогти, простягнути руку, поділитись — вибір за вами! Здоров’я та миру усім нам!