«Триматися допомагає родина і робота на користь громаді»: історія ветерана з Тернопільщини
Військовий, а нині ветеран – Ігор Сєрапіонов – родом з Харківщини, з Вовчанська. Але зараз його дім, родина і життя – у Збаражі на Тернопільщині. Після звільнення зі Збройних Сил він працює фахівцем із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб і допомагає іншим військовим, ветеранам та їхнім родинам. Ігор Сєрапіонов звільнився зі служби в 2024 році, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а також отримав відзнаку “Хрест бойових заслуг” з рук Президента України. Окрім роботи та відновлення власного здоров’я, він навчається на ветеранському освітньому проєкті Трайб від правозахисного руху Amnesty International Ukraine. Про бойовий шлях, лідерство, повернення з війни до цивільного життя і складнощі, які Ігор долає на цьому шляху, – у матеріалі.
“Нас зібрав командир і сказав: “хлопці, війна”
Військовий шлях Ігоря Сєрапіонова розпочався у 2012 році – ще до того, як Росія окупувала Крим і почала бойові дії на Донбасі.
Хотів у армію ще з часів, коли навчався в технікумі, звідки мене вигнали “за заслуги”, – жартує Ігор. – Роботи чи можливості себе реалізувати у місті не було, тому вирішив піти в армію. Спочатку було важко, незрозуміле статутне життя, потім пристосувався.
З 2015 року Ігор неодноразово виїжджав на Донеччину — на кількамісячні ротації, зокрема, на Курахівський напрямок, також його підрозділ виконував завдання поблизу Волновахи на Донеччині. З 2017 до 2021 року навчався у військовій академії, яку закінчив з відзнакою. Ігор каже, що знав про те, що буде повномасштабне вторгнення Росії в Україну ще до його початку:
Нас всіх викликали всіх з відпусток. Ми вирушили на Луганський напрямок нібито для резерву. Ми вже тоді все розуміли. Нас в роті було сім офіцерів. Ми сиділи, говорили: «Ми їдемо на війну».
Згадуючи 24 лютого 2022 року, Ігор каже, що коли побачив сліди ракет в небі – не зрозумів, що це вже почалися обстріли:
Ми приїхали, як завжди, на станцію розвантаження. О четвертій ранку вийшли. Побачили в небі купу невідомо чого – як світлячки якісь летіли. Я не розумів, що обстріли і ракети летять. Потім нас зібрав командир батальйону і каже: «Хлопці, війна».
За час повномасштабної війни чоловік побував майже на всіх гарячих напрямках – оборона Куп’янська на рідній Харківщині, Сватове і Кремінна на Луганщині, Ямпіль – на Донеччині. Билися за міста і села. Ігор детально описує обставини боїв, штурми і оборону.
Згадує, як за наказом командира поїхав перевіряти, яка обстановка в селі Іванівка на Лиманському напрямку, бо була інформація, що туди вже зайшли російські війська.
Поїхали машиною два воїни. Я був, як то кажуть, молодий і гарячий лейтенант: що там боятися, здавалося мені? Я на той момент ще не розумів, що таке війна, – пригадує ветеран.
У селі Ігор з побратимом знайшли російських військових, сталася перестрілка. Вже коли відійшли, він отримав наказ від командира взяти це село:
Люди, які були в моєму підпорядкуванні боялися, і це нормально. Але зібрали себе в кулак і я сказав: «Їдемо», – згадує Ігор.
Тоді вони зайшли в село, зачистили його і передали іншій бригаді. За цю успішну операцію Ігоря Сєрапіонова нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
В тому місці і в той час я зорієнтувався і не побоявся. Чи то в силу своєї глупості, чи то в силу мужності. Я не міг тоді це пояснити. На той момент було лише відчуття гідності та лідерства. Знав, що треба забирати цей шматок землі, поки є така можливість, – каже він.
Ігор також брав участь в боях на Херсонщині та на Запорізькому напрямку – під час українського контрнаступу. На війні втратив рідного брата.
Він загинув під час бойових дій. Був у війську з 2021 року, мав строкову службу, потім підписав контракт. Був за старшину в частині забезпечення – на підвозі боєприпасів. І так сталося, що Іскандер влучив у вагон, де він перебував.
У грудні 2024 року Ігор подав рапорт на звільнення, оскільки має для цього законні підстави у зв’язку із загибеллю на війні рідного брата. На момент звільнення вже два з половиною роки командував ротою – з цієї ж посади і звільнявся. Каже, що вигорів:
Посада вимагає постійного контролю, постійної роботи з людьми, це великий тиск, який не припиняється. Тож я подав рапорт і “Добрий день, я цивільна людина”.
“Хочу показати на власному прикладі, що звичайний громадянин може вирішувати більше”
За кілька місяців після звільнення зі служби ветеран вже пішов працювати. Він став фахівцем із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб у Збаражі. Знайомі командири кликали його назад до війська, але він вирішив, що хоче знайти себе тепер у цивільному житті. Попри те, що звільнення із лав Збройних сил було усвідомленим, перший час було дуже важко, ділиться Ігор:
Я повернувся і попереду мене була невідомість. Мене ніби переключило, закрило для всього. Було тяжко себе змусити йти на роботу. Тут спрацювало моє бажання не сидіти вдома, не замикатися. Сидів і думав: «А чого я сиджу? Я ж можу щось змінювати в цьому житті».
Протягом пів року Ігор працює з психологом. Звернувся самостійно. І переконаний, що змусити до терапії неможливо, це має бути власне рішення людини:
Ви мене не бачили, як я тільки прийшов. Мені взагалі було все одно, хто переді мною стоїть. Дратувала повільність в роботі деяких установ. Зараз я вже звик до того. Це у нас все було чітко, ясно і швидко. Бо стоїть на кону життя. Психолог мене вчить, якщо щось не так, якщо щось дратує – то перш за все озвуч це. Тож я почав займатися здоров’ям, бо мені в який час стало погано – постійні головні болі. Адреналін закінчився і все почало підніматися нагору.
За рекомендацією лікаря протягом певного часу Ігор підтримував себе медикаментозно. Зараз відвідує групові зустрічі, де ветерани спілкуються між собою і можуть відчути, що вони не самі.
Ігор також інтегрується в новій громаді. У Збаражі він живе менше року. З Тернопільщини родом його дружина, з якою він ще в 2019 році познайомився в потязі, коли повертався з чергової відпустки. Каже, що йому допомагає комунікабельність і вміння домовлятися з людьми без сварок. До нього, як до фахівця з супроводу, звертаються не лише ветерани, а й родини загиблих, зниклих безвісти.
З рідними загиблими, якби це цинічно не звучало, легше – в них є визначеність. А в рідних зниклих безвісти цього немає, – каже чоловік.
На запитання, що допомагає Ігорю триматися зараз, каже що це його родина, яка скоро стане більшою. А також його власна небайдужість до того, що відбувається навколо. У планах у Ігоря Сєрапіонова відновити здоров’я і продовжувати працювати на користь громаді. Навесні 2025 року ветеран долучився до освітнього проєкту “Трайб”, де вивчатиме серед іншого державне самоврядування, правозахист, механізми державного контролю:
Я розумію, що один в полі – не воїн. Я для цього пішов на проєкт “Трайб”, щоб у мене була підтримка. Хочу показати на власному прикладі, що звичайний громадянин може вирішувати більше, ніж просто ходити, кричати і жалітися, що влада погана. Людина може набагато більше, знаючи свої права і обов’язки. Це буде важко, але я не хочу махати шашкою. Я хочу вирішувати проблеми розумом. Якщо я можу вкласти хоч якусь свою маленьку зернину, щоб вона колись проросла на користь суспільству, то я буду це робити.
Авторка: Анна Тохмахчі, Amnesty International Ukraine
