Тортури як метод правосуддя: історія кременецького катування

Віталій Сідоров, адвокат з 20-річним досвідом, вирішив поділитися шокуючою історією про судовий процес в Кременеці XVIII століття. Історія 1753 року, де місцевий кат Антоні Кендруцький застосовував магдебурзьке право для “витягування правди” з підсудних, розповідає не лише про жорстоке правосуддя минулого, а й про моторошні тортури, що використовувалися для отримання зізнань. Ця історія не лише про середньовічну жорстокість, але й про сучасні виклики в правосудді. Як кат та система тортур змушували людей говорити те, що їм наказували? І чи можна було дістати правду, застосовуючи насильство?

“Кременецький кат: Історія жорстокого правосуддя Кременця

 Друзі, готуйтеся до моторошної мандрівки в Кременець XVIII століття! Я, адвокат з 20 роками досвіду в кримінальних справах, розкажу про судовий процес 1753 року, де місцевий кат Антоні Кендруцький “витягував правду” за магдебурзьким правом. Це не просто сторінка з “Чорної книги” , а повчальний урок про ціну справедливості, підкріплений історичними фактами.

Уявіть Кременець, лютий 1753 року. Тісна зала Кременецького суду, війт із лавниками вершать долі за магдебурзьким правом – кодексом, запозиченим із німецьких земель у XIII столітті (“Саксонське зерцало”, “Кароліна” 1532 року).
На лаві підсудних – Євка Станориха, селянка з Щуровчиків, звинувачена в дітовбивстві. Її немовля знайшли мертвим у хліві, частково з’їденим свинями.  Вона клянеться: “Дитина народилася мертвою!” Але плітки гудять: “зілля”, “чаклунство”. Спочатку Євка каже, що залишила тіло в ряднині, потім – що поховала. Суперечності! 12 лютого вона шокує: “Оришка Личманиха дала зілля для аборту!” Справа вибухає: від дітовбивства до відьомства.

За магдебурзьким правом, закріпленим у Речі Посполитій (зокрема, у привілеях Кременця 1438 року), правда в тяжких злочинах “витягується” тортурами. 13 лютого Євку тягнуть до катівні. Антоні Кендруцький, місцевий кат, – не садист, а холоднокровний “містр”, якого Кременець, адміністративний центр Волині з 1569 року (Люблінська унія), утримував на постійній основі. Це рідкість: у Житомирі чи Луцьку катів “орендували”, а Кременець, поряд із Львовом і Кам’янцем, міг собі дозволити власного завдяки статусу та податкам (зарплата – до 120 злотих на рік. Його інструменти: диба (дерев’яна рама, описана в “Кароліні” як “scala tormentorum”) і свічки. Тричі розтягує Євку – мотузки рвуть суглоби, шкіра шипить від опіків. Вона кричить, але тримається: “Оришка винна!” Зізнання фіксують – за статтею XXVIII “Кароліни”, незмінне зізнання = правда.
14 лютого кат береться за Оришку Личманиху. Вона ламається: розповідає про “піліп-зілля” з-під Бердичева, яке варила з замовляннями (“Варися, варися! Стань мені в пригоді!”), про шабаші, польоти на мітлі (березовий прут, перев’язаний ликом), і називає співучасниць – Мотру Ткачиху, Настю Дзерицьку. Це типові звинувачення відьомських процесів Речі Посполитої (1550–1770-ті), де чаклунство змішувалося з отруєнням чи дітовбивством. Антоні, як місцевий кат, був не лише виконавцем: він голив обвинуваченим волосся (щоб не ховали “чарівних амулетів”), фіксував свідчення, виконував вироки. Суд вирішує: Євка – обезголовлення мечем (милосердно, бо за дітовбивство могли четвертувати, як у Кам’янці 1710 року). Оришка – 200 батогів (50 щомісяця, Антоні б’є сам). Інших “відьом” попереджають про спалення за рецидив. З 198 відьомських справ Волині/Поділля (1560–1780) лише 7 з тортурами і 13 страт – Кременець “лідирував” саме через постійного ката.

Як адвокат, скажу: це був судовий жах!  Тортури, узаконені “Кароліною”, змушували вигадувати шабаші – біль ламає всіх. Жінки, часто бідні селянки, страждали від забобонів і помсти панів (70% обвинувачених – жінки, за Катериною Дисою). Антоні Кендруцький, хоч і “профі”, був гвинтиком системи, де кат – символ страху, а не правди.

Сучасне право шукає докази – ДНК, свідки, експертизи, а не диба. Але й сьогодні бачу відлуння: тиск у СІЗО, упередження в судах. Урок?

Тоді кат “витягував” зізнання, сьогодні тиск може бути психологічним, адміністративним, інформаційним.

Тоді люди боялися диби — сьогодні бояться системи.

Єдина різниця: тепер ми маємо право на захист.

Адвокат — це не просто професія, це щит проти повернення середньовіччя у сучасному костюмі.

А ви як гадаєте: чи могли тортури дати правду?”