«Спорт рятує там, де інколи не може допомогти навіть психолог». Інтерв’ю з Вікторією Гнатишин-Безгубенко
Спорт супроводжує Вікторію Гнатишин-Безгубенко майже все життя. Сьогодні вона очолює Тернопільський міський центр фізичного здоров’я населення, працює тренеркою, розвиває адаптивний та ветеранський спорт, а також є волонтеркою соціального простору «Місце сили» для військовослужбовців, ветеранів та їхніх родин.
Про шлях у спорті, роботу з ветеранами, потребу фізичної активності під час війни та створення простору підтримки говоримо у нашому інтерв’ю.
— Як спорт з’явився у вашому житті?
— У дитинстві я була дуже хворобливою дитиною. До чотирьох років себе майже не пам’ятаю через постійні проблеми зі здоров’ям. А вже в дев’ятому класі познайомилася з аеробікою. Мені настільки сподобався цей вид спорту, що почала брати участь у змаганнях.
Потім у моєму житті з’явилася чудова тренерка Наталія Борисівна Вежнавець. Саме вона стала людиною, яка багато в чому визначила мою подальшу долю.
Навчаючись у Тернопільському національному економічному університеті, вже з першого курсу я входила до складу збірної команди вишу. Після першого курсу моя тренерка довірила мені власну групу для тренувань. Так у 2001 році почався мій перший тренерський досвід.
У 2005 році я отримала сертифікат тренера, а згодом здобула ще й профільну вищу освіту у сфері фізичної культури та спорту. Відтоді спорт і тренерська діяльність стали невід’ємною частиною мого життя.
— Чому ви вирішили очолити Тернопільський міський центр фізичного здоров’я населення?
— Тому що переконана: фізична активність і спорт можуть витягнути людину з дуже складних станів. Інколи вони допомагають навіть там, де вже недостатньо лише розмов чи психологічної підтримки.
Під час фізичного навантаження працює фізіологія. Організм виробляє гормони, людина переключається, отримує інший досвід, інші емоції. Особливо це важливо зараз, коли вся країна живе в умовах війни та постійного стресу.
Тому головне завдання нашого центру — допомогти людям переключитися, відновитися і отримати позитивні емоції.
— Чим займається центр сьогодні?
— Ми не працюємо з професійним спортом. Наш напрямок — спортивно-масова робота.
Організовуємо сімейні спортивні свята, заходи для дітей, руханки в садочках і школах, активності в парках, заходи для людей старшого віку, ветеранів та людей з інвалідністю.
Особливо люблю сімейні змагання. Це моменти, коли мама й дитина виконують завдання разом, підтримують одна одну, сміються. Такі спогади залишаються на все життя.
Ми переконані, що здорова нація — це майбутнє України.
— Чи змінилися потреби людей у спорті після початку повномасштабної війни?
— Однозначно так. І, на мою думку, потреба навіть зросла.
Люди шукають способи відновлення, можливість відчути нормальне життя хоча б на кілька годин. Саме тому спортивні заходи сьогодні мають не лише оздоровчу функцію, а й психологічну.
Особливо це помітно серед дітей та ветеранів.
— Наскільки важливо сьогодні залучати дітей до фізичної активності?
— Дуже важливо. Мені хочеться, щоб сучасні діти більше часу проводили на вулиці, рухалися, бігали, гралися так, як це було в нашому дитинстві.
Ми бачимо, що найбільше учасників у спортивних турнірах — це діти приблизно десяти років. Чим старшою стає дитина, тим важче зацікавити її фізичною активністю.
Тому наше завдання — допомогти їм відірватися від телефонів і знайти радість у русі.
— А що робите для людей старшого віку?
— Дуже хочеться, щоб наші пенсіонери були активними так само, як у багатьох європейських країнах.
Щоб вони займалися скандинавською ходьбою, плаванням, гуляли в парках, спілкувалися між собою, а не залишалися вдома наодинці.
Активний спосіб життя допомагає зменшувати ризики серцево-судинних захворювань, діабету та багатьох інших проблем зі здоров’ям.
— Окремий напрямок вашої роботи — ветеранський спорт. Як він розвивається?
— Активно розвивати цей напрямок ми почали приблизно два роки тому.
Спочатку наша мета була проста — дати можливість ветеранам спробувати різні види спорту. Ми запрошували тренерів, проводили майстер-класи зі стрільби з лука та інших дисциплін.
Згодом почали створювати окремі секції для ветеранів, залучати до роботи самих ветеранів як тренерів.
Зараз працюємо над запуском секцій із сапбордингу та каякінгу. Уже маємо адаптивні сапи та адаптивні каяки для людей з інвалідністю.
— Наскільки складно залучати ветеранів до спорту?
— Це найскладніша категорія.
Кожна людина приходить зі своєю історією, травмами, переживаннями, досвідом війни. Тут не існує універсальних рішень.
Потрібно розуміти, ким людина була до війни, що її мотивує, що може допомогти їй відновитися.
Але коли бачиш ветеранів, які займаються плаванням, стрільбою, бігом, беруть участь у змаганнях по всій Україні — розумієш, наскільки це важливо.
— Чому потрібно працювати не лише з ветеранами, а й з їхніми родинами?
— Тому що війна впливає на всю сім’ю.
Саме тому ми працюємо не лише з ветеранами, а й з їхніми дружинами, дітьми, родинами військовослужбовців, людьми з інвалідністю, внутрішньо переміщеними особами.
Людина має відчувати підтримку не тільки в лікарні чи під час реабілітації, а й у повсякденному житті.
— Саме з цієї ідеї народився проєкт «Місце сили»?
— Так.
Разом із волонтеркою Юлією Мамчак ми створили соціальний простір «Місце сили» для військовослужбовців, ветеранів, людей з інвалідністю та їхніх родин.
Це простір, де можна знайти коло спілкування, займатися спортом, настільними іграми, відпочивати серед людей, які тебе розуміють.
Наша мета — щоб люди не залишалися наодинці зі своїми проблемами. Щоб вони могли приходити сюди, знайомитися, підтримувати одне одного та відновлюватися.
— Ви працюєте також у програмі «Нестримні». Що це за ініціатива?
— Це програма Міністерства у справах ветеранів та Агенції масового спорту.
Її мета — розвиток адаптивного спорту в громадах.
Тренери проходять спеціальне навчання і працюють із людьми з інвалідністю та ветеранами. Це можуть бути заняття зі стрільби з лука, плавання, скелелазіння, функціонального тренінгу, фітнесу та інших напрямків.
Ми також є частиною цієї програми.
— Чи залишається у вас час на власні тренування?
— Повноцінно — ні.
Але я тренуюся разом зі своїми дівчатами. Для мене спорт — це дисципліна і спосіб життя.
— Що допомагає відновлюватися після напружених робочих днів?
— Іноді найкраще відновлення — це просто день удома, без поспіху й зайвих справ.
— Яка життєва філософія допомагає рухатися вперед?
— Не зупинятися. Робити те, що можеш, і рухатися далі.
— Що сьогодні означає для вас «місце сили»?
— Бути корисною.
Для мене місце сили — це там, де я можу допомогти своїми знаннями та вміннями.
Я не військова і не медик. Але знаю, що можу бути корисною людям через спорт, підтримку та спільну діяльність.
Саме в цьому бачу свою місію сьогодні.
— Ви мама. Що найважливіше хочете передати своїй доньці?
— Любов до спорту і правильне ставлення до людей.
Моя донька займається стрільбою з лука, вже має свої спортивні досягнення. Вона часто буває поруч під час заходів для ветеранів, знає багатьох із них особисто.
Для мене важливо, щоб вона виросла людиною, яка не боїться і не уникає ветеранів, а сприймає їх як частину нашого суспільства.
Це, мабуть, один із найважливіших уроків, які сьогодні можуть дати своїм дітям українські батьки.
Спілкувалася Надія Греса
