Хресна хода до Почаєва чи демонстрація сили: Денис Таргонський про російську пропаганду під виглядом паломництва
Щорічна хресна хода з Кам’янця-Подільського до Почаєва цього року знову стала предметом гострих дискусій. Для одних учасників це традиційне паломництво та можливість спільної молитви, для інших — подія, яка в умовах повномасштабної війни може використовуватися як інструмент церковної та політичної пропаганди.
Свою оцінку цьогорічної ходи оприлюднив богослов, культуролог і релігійний публіцист Денис Таргонський. Він ставить під сумнів саме визначення цієї подорожі як «хресної ходи», наголошуючи на різниці між традиційним паломництвом до святині та організованою демонстрацією церковної ідентичності. Окремо автор аналізує символіку, молитви та гасла учасників, а також їхній можливий зв’язок із російськими наративами про війну в Україні.
Водночас Таргонський наголошує, що саму традицію паломництва вважає глибоко християнською і цінною. У дописі він згадує власний досвід участі в таких подорожах, історії людей, які йшли до святинь із особистими проханнями, а також розмірковує про українську традицію паломництва в часи війни.
Хресна хода вірних чи демонстрація сили?
Щойно завершилася щорічна хресна хода із Кам’янця-Подільського до Почаєва. Замість миру і злагоди між українцями в тилу воюючої країни, вона принесла розбрат. Чому так?
Брехня паразитує на чомусь хорошому. В церквоній культурі молитвона пододрож до святині називається паломництвом, а церковні пропагандисти УПЦ назвади її “хресною ходою”. Ну ж бо парафіяни добре знають вислів невідомого походження – “крестний ход ідьот ад трєпещет”.
Хресна хода – то ніби похід проти диявола, який забирає церкви у канонічних православних і наступає на церкву не зі сходу а із жидомасонського безбожного заходу. Не там ви сліпі грішники ворога шукаєте!
Церковна пропаганда УПЦ перетворила хорошу традицію паломництва у «хресну ходу російської пропаганди».
Плід молитви є мир та любов. А плоди брехні та пропаганди очевидні — вона сіє ворожнечу поміж людьми.
Я любив традицію паломництва і мені шкода, що УПЦ перетворило її у засіб чорного піару, який очорнює Церкву Христову і сіє розбрат у державі. Скажу декілка слів у її захист, щоб читачі могли самі розрізнити правду від брехні.
Перший Паломник в історії Церкви — то Сам Господь, Який ходив Своїми ногами по землі, аби «знайти і спасти те, що загинуло». Якби Він їздив на колісницях, то люди б не встигли навіть звернути на Нього увагу, не те, що за Ним піти.
Люди ходили за Христом, тому що в них як не своє тіло хворіло, то за когось душа боліла. Паломницький шлях до Святині прокладений Самим Христом — Він постійно ходив в Єрусалим помолитись і Його супроводжували люди.
Паломництва до Святинь, в які люди ходили від віку на нашій землі, то не обов’язкова церковна постанова, як, наприклад, в мусульман хадж, а така душевна потреба людини, яку Церква просто благословляє. Коли душа молитви просить, то й до Єрусалиму не далеко йти.
Такі мандрівники споконвіку називались у нас паломниками. Це слово походить від слов’янського «пальмовник», бо люди приносили з Святої Землі гіллячки з тих самих пальм, під якими Господь по землі ходив, ховався від спеки.
В народі такі подорожі ще називались прощею, це слово походить від вислову «просити прощення». Бо у кожного свої немочі, помилки чи гріхи, через які усе життя могло піти шкереберть.
На прощу йшли не будь куди, а у великі лаври чи монастирі, в яких можна посповідатись і причаститись, приложитись до святих мощей чи чудотворної ікони.
Паломництво – то по суті своїй особлива підготовка до причастя. Людина очищає свою душу, налаштовує своє серце, аби добре висповідавшись і причастившись, принести до домівки Христа в своєму серці.
Люди готувалися до паломництва цілий рік або й усе життя, якщо воно було в Єрусалим. Людей у паломництво збирає Божа благодать, і як тільки таки зважуєшся і переступаєш поріг дому, вона людині у всьому допомагає. Ти ще не дійшов до лаври, а святиня вже у серці поселяється. Є в цьому глибина, є смисл, є радість, про яку нам, християнам, потрібно в першу чергу розповісти, і нею душі ближніх обігріти.
Паломництво — то не прогулянка з метою себе показати і на людей подивитись, а серйозний молитовний подвиг, який допомагає кожному, хто на нього зважився, нести свій хрест по життю.
До справжнього паломництва необхідна тривала молитовна підготовка. При першому ж пробліску такого бажання з’явиться тисяча приводів не йти, бо в цьому немає «нікого практичного зиску», лиш людей у декількох областях будеш смішити.
А дійти ще важче ніж вийти. Коли вилізе перший мозоль, починаєш себе жаліти навіть більше, ніж матір кохане немовля: «Не муч так себе, краще відпочинь, побережи здоров’я, бо ж так дорого нині лікуватись».
В першу чергу варто сказати про те, що відчувають і думають люди, які у цій Хресній ході, незважаючи ні на що, моляться, переживають цю дорогу як свою долю. Чому вони йдуть, чому не звертаються до Бога вдома на літургії, чи в хаті перед іконами, для чого дратувати водіїв на дорогах?
Колись я сам брав участь у паломництвах. Ось зустрічаю в храмі бабуню, що ходить за допомогою милиць. А вона, ото дивина, без тих палиць на службі стоїть. «А що ся стало, — питаю, — Ви що, з мертвих повстали?». «Я по нашій області ікону Божої Матері провела, — відповіла вона, — без Божої допомоги не змогла б, так ноги болять, що й не питайте. Хоч пару днів про ту болячку не думала, і то слава Богу». Вона буде про тих пройдених нею10 км все життя пам’ятати.
Ось по дорозі запитуєш в однієї бабуні: «Ви не боїтеся в поважному віці у таку далеку путь вийти?». «А хіба в мене є ще вихід, синку, донька в лікарні, син у АТО, а на пенсію сьогодні не налікуєшся. Ось поряд з Матір’ю Божою пройдусь, попрохаю в Неї допомоги, бо ні в кого більше просити».
Поряд йдуть дві скромно одягнені дівчини: «А що ж вас спонукало так далеко від дому йти?». «Та мама онкохвора, прошу в Матері Божої допомоги пережити її смерть, чи може, сподіваюсь, станеться чудо. Але я тільки до кінця Рівненської області дійду, далі мушу вертатись до матері».
«А я, — додала друга, — от вже 30, а заміж все не можу вийти, може Матір Божа когось мені пошле?»… Скільки всього в душі перекипає в цій дорозі і в тих, хто йде, і хто супроводжує!
Паломництво — то давня українська традиція.
Люди ходили хресним ходом, незважаючи ні на неймовірну спеку, ні на ворожі кулі, з молитвою, щоб Господь дощ послав, щоб куля обійшла стороною рідню. Як не буде врожаю, то люди загинуть, а як і вродить пшениця, а війна чоловіків з дому позабирає, то нікому буде на полі працювати.
Деякі бабусі, які нині вже й до церкви ходити не можуть, розповідали мені, як в часи ІІ Світової війни вони сотнями ходили до Почаївської лаври. Перебігали лінію фронту з визволеної частини України на окуповану під постійними обстрілами і небезпекою нальоту авіації, направленої на великі скупчення людей.
Людьми рухала надія на Бога, що Він поверне їх рідних додому хоча б живими, а може, ще й здоровими. А чим ще може озброїтись беззахисна перед стихією війни людина, як не молитвою?
Душа молиться про те, чим серце болить, і Господь саме таку молитву благословляє і саме ця молитва зігріває її від холоду байдужості і скептицизму, дає надію на вихід з безвихідних ситуацій. Хоча й історична ситуація на сьогодні дещо змінилась, але суть хресної ходи чи паломництва сьогодні залишилась та ж сама — це церковна традиція молитовного переживання всенародної скорботи війни і людського горя!
Сьогодні Україна переживає страшне горе війни! І то було би нормально, якби люди на чолі з єпископом йшли молити Бога за живих і загиблих, щоб просили покрову Божої Матері над Україною, як це й робили наші пращури, йдучи у паломництво.
Але ніяких єпископів серед так званої хресної ходи не було. Вони ж самі підставлятися не хочуть. Люди ж йшли у дорогу під тими самим знаменами «Спаса Нерукотворного», з якими починалася ця війна у 2104 році, коли Грікін захоплював Слов’янськ. До 2022 року таких ікон серед паломників не було, а тепер хіба вони випадково з’явилися?
В паломництві не молилися за перемогу України, а як і в у 2014 році “за мир” і “прекращение междоусобной брани”. Виходить, що війна росії проти України то громадянська війна.
А що то за “мир”, за який моляться паломники? Вони ж не називають у молитві вбивць росіян ворогом, молячись Богу за мир! Це ж для них “брат піщов на брата”. Ви думаєте, що то росіянин пішов на українця? Ви помиляєтеся! То американці натравили українців на росіян, щоб посварити братів. То не війна Росії проти України. То “війна проти православ’я”.
Мир у їньому розумінні – то змиритися з волею Божою, тобто задатися росіянам, тому що Бог попустив українцям війну за гріхи, а росіяни то лиш засіб в руках Божих для спасіння українців.
Якщо молитва за мир, то чи може бути мир із злом? Чи може бути мир без каяття за вчинені злочини. Святоотцівська думка однозначна — мир зі злом ворожнеча проти Бога.
Ось тому цей хресний хід був ворожим як українському суспільству так церковній традиції. Це була «демонстрація сили». Керівництво УПЦ чудово розуміє, якої небажаною є для держави ворожнеча в тилу. І вони цим маніпулюють, мовляв дивіться нас ще багато і ми маємо вплив, так ви мусите з нами рахуватися. Це такий спосіб шантажу. Їм чим гірше тим краще.
Не даремно ж Лавров достоту після закінчення Хресної ходи заявив на міжнародному рівні про утиски канонічної церкви в Україні. Тепер зрозуміло, чому держава так опікала цю ходу. Якби хоч якісь преценденти конфліктів трапилися хоч з кимось із “хрестносців” то російська пропагада роздуда би з того справжню релігіну війну в Україні. А цього нам зовсім не потрібно.
Чому українське духовенство УПЦ, починаючи від священників та закінчуючи єпископами не спростовують ці заяви російської пропаганди, а навпаки всіма своїми діями підігрують їй? Чому пастирі не навчають парафіян справжньої християнської традиції паломництва, а перетворюють ікону Христа та Богородиці у зброю поти людей?
