Ольга Тимошенко про волонтерство, безвісти зниклого чоловіка та допомогу ЗСУ
Три роки тому ми вперше поспілкувалися з Ольгою Тимошенко — волонтеркою, мамою двох доньок і дружиною військового Максима Тимошенка, який на той момент уже вважався безвісти зниклим. Попри особистий біль і невідомість, вона не припинила допомагати армії. Її життя було розділене між очікуванням новин про чоловіка, вихованням дітей і постійною волонтерською роботою.
Минуло три роки. На жаль, відповідей щодо долі Максима досі немає. Але Ольга не зупинилася. Разом із командою вона щотижня організовує благодійні ярмарки, які перетворилися на один із найефективніших способів збору коштів для українських військових. Саме завдяки цій роботі вдається закуповувати автомобілі, човни, дрони, генератори, обладнання для підрозділів, а також допомагати госпіталям і пораненим.
«Погляд» знову зустрівся з Ольгою Тимошенко, щоб поговорити про те, як змінили її ці три роки війни, чому сьогодні волонтерити стало ще складніше, як живеться родинам безвісти зниклих військових і що допомагає не втрачати надії, коли очікування триває вже понад три з половиною роки.
- Минуло три роки від нашої попередньої розмови. Якою сьогодні є Оля Тимошенко, якщо порівняти її з Олею 2023 року?
Напевно, за ці три роки зникли певні ілюзії. Але як оптимісткою була, так і залишаюся, хоча в наших реаліях це дуже непросто.
Якби мені три роки тому хтось сказав, що у 2026 році ми все ще будемо воювати і що в нас ще будуть сили продовжувати боротьбу, я б дуже здивувалася. Зараз, звісно, усе дуже складно. Але навіть те, що ми ще є, ще боремося і не здалися, — це вже наша маленька перемога.
- Що за цей час змінилося у вашому житті — як у волонтерстві, так і в особистому?
Подорослішали діти. Волонтерство теж трохи переформатувалося. Збори стали значно дорожчими, адже на фронті сьогодні потрібні дуже важливі й дуже дорогі речі, якими держава, на жаль, не може повною мірою забезпечити військових.
Також стало більше допомоги пораненим, госпіталям і прифронтовим лікарням.
В особистому житті, на жаль, не справдилося моє найбільше очікування — досі немає жодних новин про мого чоловіка. А загалом якихось кардинальних змін більше й не було.
- Ви вже кілька років живете між надією і невідомістю. Як за цей час змінилося ваше сприйняття очікування? Що допомагає не втрачати віру?
Мій чоловік зник безвісти 2 грудня 2022 року. Надія є, тому що ми бачимо: повертаються полонені, які зникли ще до 2022 року.
Але це дуже важко. Людям, які не стикалися з таким, складно зрозуміти цей стан. Ти живеш 24 години на добу, сім днів на тиждень у постійній зоні турбулентності.
Мене тримають діти, повна зайнятість волонтерською роботою і частково подорожі. Я максимально намагаюся підтримувати свою сім’ю і себе. Роблю все, що можу, тому що інакше стільки часу просто не витримала б.
- Як за роки повномасштабної війни змінилися потреби військових? Що сьогодні просять найчастіше?
Насамперед це різноманітна дорога техніка: автомобілі, причепи, човни, дрони, детектори дронів, генератори, зарядні станції.
Зараз у мене триває збір на човен із причепом та рульовим управлінням українського виробництва. Загальна вартість — 790 тисяч гривень. Це все необхідно для виконання бойових завдань на Запорізькому напрямку.
Перед цим був збір на дві автівки.
Люди часто кажуть, що військові забезпечені їжею або можуть самі купити собі шкарпетки чи білизну. Це правда, але не тоді, коли людина потрапляє у стабілізаційний пункт або госпіталь першого-другого рівня. Дуже часто рідні дізнаються про поранення військового вже тоді, коли його перевезли на третій чи четвертий етап евакуації. До того моменту його кілька разів транспортують між різними медичними пунктами, щоб звільнити місця для нових поранених.
- Для кого ви сьогодні збираєте кошти?
Я допомагаю людям, яких знаю ще з 2022–2023 років. Зараз воює моя найкраща подруга. Раніше вона служила у 78-му полку, який уже став бригадою, а тепер перевелася до 241-ї бригади. Саме для неї та її побратимів зараз збираю кошти на човен.
Також маю дуже хороших знайомих в «Азові». Для них перед цим збирала на дві автівки.
Допомагаю також військовим із 56-ї, 68-ї та 78-ї бригад.
- Чи стало складніше закривати збори? Як змінилася активність людей порівняно з початком повномасштабної війни?
Так, зараз збори закривати набагато складніше, особливо якщо робити це лише через соціальні мережі. Багато людей стали безпосередньо дотичними до війни. Якщо раніше вони могли донатити на різні збори, то тепер у багатьох служать рідні чи друзі, і вони насамперед допомагають своїм.
Дехто фінансово виснажився, адже рівень життя порівняно з 2022 роком значно змінився. Є й ті, хто просто втомився, віддалився від теми війни, перестав бачити сенс і намагається жити своїм життям.
Звичайно, є люди, які підтримують нас постійно. Це одні й ті самі донатори, які допомагають із року в рік. Але коли йдеться про великі збори, закривати їх стає дедалі важче.
Саме тому ми почали активно проводити благодійні ярмарки. Завдяки їм нам вдається закривати великі збори. Якби не ярмарки, я б навіть не бралася за збори на такі великі суми.
- Сьогодні благодійні ярмарки стали одним із найефективніших способів підтримати військових?
Ми вже вибудували чітку систему роботи. У нас є злагоджена команда, кожен знає свою справу. Я дуже горджуся дівчатами, з якими нас звела ця війна. Ми є надійною підтримкою одна одній. Кожна дотична напряму до війни, в нас на фронті були чи є рідні люди. І досить не легка праця на ярмарках допомагає «не розкисати».
Зараз графік ярмарків розписаний на два-три місяці наперед. Ми практично не пропускаємо жодної неділі. Проводимо їх не лише в Тернополі, а й по всій області.
Найчастіше ярмарки відбуваються на подвір’ях храмів після богослужінь. Ми домовляємося зі священниками, приїжджаємо зі всім необхідним обладнанням і організовуємо збір.
Як сказав один мій знайомий військовий, дуже добре, що Тернопільщина настільки віруюча. Люди тут небайдужі й довіряють священникам, які рекомендують нашу команду та підтримують нашу діяльність.
Із багатьма священниками ми знайомі вже давно. Коли потрібна не лише матеріальна, а й духовна підтримка, ми також звертаємося до них. Саме завдяки цій довірі людей і підтримці церковних громад нам вдається закривати великі збори.
— Такі ярмарки неможливо проводити без людей, які постійно готують домашню випічку та інші смаколики. Як працює ця система?
— За кожним ярмарком стоять десятки людей, які постійно допомагають. Господині печуть торти, пляцки, пироги, готують різноманітні смаколики. Хтось робить це майже щотижня, хтось долучається за можливості, але всі розуміють, що саме завдяки їхній праці ми можемо проводити ярмарки й збирати кошти для військових. Також печуть і ці дівчата, які продають разом зі мною за прилавками.
Окремо хочу сказати про нашу топгосподиню — пані Дар’ю. Вона пече на кожен наш ярмарок і завжди у великих обсягах. Але цим її допомога не обмежується. Щонеділі вона також готує випічку для дівчат, які проводять благодійні збори в «Подолянах», і допомагає іншим волонтерським організаціям.
Пані Дарія працює, доглядає лежачу маму, а після роботи й звичайних домашніх справ ночами пече, перемащує, ріже і упаковує пляцки. Буває, лягає спати о другій чи третій ночі, а вже о четвертій-пʼятій встає, щоб до початку ранкових служб в церквах все в нас було готове.
Без всіх цих людей нічого б не вийшло. Вони витрачають свій час, продукти, сили, але продовжують це робити, бо знають, що кожен проданий шматок пляцка чи іншого смаколика — це ще один крок до закриття збору.
- Хто допомагає продуктами для благодійних ярмарків? Адже це безперервний процес.
Так, це справді безперервний процес. Основу наших ярмарків становить домашня випічка — саме її люди купують найбільше. Тому, щоб допомогти господиням, які печуть і зменшити витрати ми продукти для випічки збираємо по селах, де нас підтримують.
Для цього завжди потрібна людина, яка на місці організовує збір: оголошує про потребу, збирає продукти від людей, а ми вже приїжджаємо і все забираємо. Зараз нам дуже допомагають у Городищі, Забойках, час від часу долучаються ще кілька сіл Зборівщини. Я дуже вдячна кожному, хто приносить яйця, молочні товари, борошно, масло чи інші продукти. Таким чином люди, які ще тримають корову чи курей, можуть допомогти військовим, навіть якщо не мають грошей на донати.
- Скільки благодійних ярмарків ви вже провели? Ведете якийсь облік?
Облік коштів ми ведемо, як жартуємо між собою, маємо свою «чорну бухгалтерію». Але спеціально не рахували, скільки саме ярмарків уже відбулося, бо на це теж потрібен час, якого постійно бракує.
Ярмарки ми проводимо майже щонеділі на подвір’ях церков. Упродовж навчального року, якщо є можливість, також організовуємо їх у школах, ліцеях та коледжах. Не проводимо ярмарків лише на найбільші релігійні свята — Великдень і Різдво. Це, мабуть, єдині дні, коли дозволяємо собі трохи відкласти волонтерство й побути з рідними.
- А скільки коштів вдається зібрати?
Минулого року я робила підрахунок. Загалом вдалося акумулювати понад 2,5 мільйона гривень за один рік.
Це і ярмарки, і збори в інтернеті. Але якщо говорити чесно, то онлайн-збори становлять приблизно 15% від того, що вдається зібрати завдяки ярмаркам.
За ці кошти ми закуповували необхідне для військових. Лише цього року це два генератори, дві автівки. Не рахувала ще ремонти автомобілів, але їх було вже приблизно п’ять. Один ремонт військового автомобіля обходиться в середньому у 20–30 тисяч гривень.
До речі, ремонт автомобілів — це якраз те, що найпростіше оплатити завдяки ярмаркам, тому що кошти вже є. А от окремо збирати на ремонт машини дуже важко. Люди не завжди сприймають це як критично важливу потребу, хоча насправді від справності автомобіля часто залежить виконання бойового завдання і життя військових.
Також вже купили дві автівки для «Азову». Зараз триває збір на човен, і вже вдалося зібрати близько 500 тисяч гривень.
Крім наших ярмарків, дуже допомагає волонтерка з Чикаго Люда Шидлюх разом із чоловіком Володимиром. Вони також організовують благодійні ярмарки в українських церквах в США, беруть участь в фестивалях. Люда допомагає не лише мені, а й дуже багатьом іншим волонтерам і військовим. Завдяки їх підтримці, закриваються багато зборів. Люда з Володею родом з Великої Березовиці, але вже більше десяти років вони живуть в США, та це не заважає їм робити надзвичайно багато для підтримки наших військових.
- Як, на вашу думку, змінилося українське волонтерство за ці роки?
Напевно, виживає найвідчайдушніший. Не хочу казати «найсильніший», щоб не образити тих, хто припинив волонтерити.
Дуже багато людей обрали себе і свою родину. І я їх розумію. Волонтерство неймовірно виснажує емоційно. До того ж потрібен ресурс. Якщо ти вже віддав усе, а поповнення немає — навіть не фінансового, а внутрішнього, — то продовжувати дуже важко.
Я дуже вдячна Богові, що ця війна подарувала мені багато людей, Волонтерів з великої літери, від яких я сама заряджаюся. Я дивлюся на них і розумію: якщо поруч є такі люди, значить, ми повинні боротися далі.
- Чи достатню підтримку сьогодні отримують родини безвісти зниклих військових?
Ні, недостатню.
Один з прикладів, моїм дітям відмовили у призначенні пенсії через втрату годувальника.
- На яких підставах?
Чесно кажучи, навіть не знаю. У Пенсійному фонді мені сказали, що можна подавати документи вдруге, втретє. Мовляв, перший раз часто приходить відмова. Але в мене просто немає сил ходити по цій бюрократії, знову збирати документи, подавати заяви.
- А яку ще підтримку отримуєте?
Якщо чесно, найбільше бракує навіть не матеріальної підтримки, а комунікації. Родини практично не отримують інформації про своїх рідних. Усе, що ми дізнаємося, — це те, що можемо знайти самі: через побратимів, знайомих, власні контакти.
Приблизно кожні два місяці, максимум раз на пів року, змінюються слідчі. Я вже навіть не пам’ятаю, скільки їх було у справі мого чоловіка. І хоча вони виконують свою роботу, вона, на жаль, майже не дає результату.
Насправді шукають лише рідні. Бо саме рідним найбільше потрібна ця людина.
- Як ви оцінюєте взаємодію волонтерів із місцевою владою?
Як колись сказав мер нашого міста: «Є нормальні волонтери, а є ми».
Мабуть, «нормальні» — це ті, кого все влаштовує і хто не висловлює своєї позиції. Це моя особиста думка.
Я належу до тих «ненормальних» волонтерів, які говорять прямо те, що думають, не задумуючись, які наслідки це може мати.
Бліц
- Які два слова описують вас сьогодні?
Втомлена. Наполеглива.
- Людина, яка вас надихає?
Таких людей дуже багато. І я щиро дякую Богові, що вони є в моєму житті.
- Що допомагає вам відновлювати сили?
Рідні, природа і моя собака.
- Найцінніший донат, який ви коли-небудь отримували?
П’ять тисяч доларів. Це був донат від Люди Шидлюх.
- За що ви сьогодні найбільше вдячні?
Мамі — за життя, дітям — за те, що вони є, а Богові — за кожен прожитий день.
- Що дає вам сили рухатися вперед?
Наперекір. Усім ворогам — на зло.
Спілкувалася Надія Греса
