“Нам, воістину, не потрібно ворогів. Ми – вороги самі собі” – Дзвінка Торохтушка про злидні в Україні

Періодично ми чуємося мудрими, сильними, заможними і вартими гідного життя. Ми, навіть, навчились будувати собі віртуальну, ілюзорну Україну зі степами-ланами, тополями-вишнями і солов`ями в душах.

Але недовго. Бо збудувати, втілити власну мрію, нам заважають. Хто? Та по великому рахунку – криві не так руки, як думки, не так відсутність матеріалів, як небажання переносити масу на відстань і докладати до чогось зусиль. Ми чекаємо. Слушної нагоди, мудрого керівництва, автентичних Божих вказівок, або просто – з моря погоди.

І дивимось за сусідський паркан. Що там? А там ще гірше.

Бідність, як чеснота, убогість, як показник культури, злидні, як усталена соціальна складова. В них це називається – “нищета”. Слово, що позначає людину без будь-яких життєвих активів. “Нищета” – це, коли неможливо пред`явити жодних рахунків. Бо платити нічим. В людини немає нічого цінного. Навіть, життя. Вони не бояться його втратити, бо життя на роsії знецінене ще до його початку, до народження, а то й до зачаття. Вони так і кажуть: “баби нарожают” і “плодить нищету”. Це в них не просто усталені фразеологізми, це державна доктрина імперії. Злидні – константа.

Злиднями дуже просто маніпулювати. Їм не потрібно давати освіту, прищеплювати культуру, надавати державні соціальні гарантії. Злидні здатні виживати в умовах первісного суспільного ладу, бути мисливцями і збирачами. А по великому рахунку – бути загарбниками нових територій і здобувачами чужого добра.

Безперечно: самих злиднів не все влаштовує. Вони здатні на протести і масові голодні бунти. Але трішки державної маніпулятивної фантазії, створення образу ворога, бажано кровного, ідеологічно, культурно і духовно відмінного, а по факту – заможнішого. Все. Злидні гуртуються на об`єднавчому плацдармі спротиву і готові рушити в бій.

З піснею, ясна річ. Без пісні – ніяк. Моральним злидням потрібна мотивація, висока мета примітивного розбою і грабунку. Отут годиться все і любе.

«Широка страна моя родная, много в ней лесов, полей и рек»  А їм мало, чорт забирай! Треба ще. І байдуже, що трухлява імперія тріщить по швах, байдуже, що руsкая глибинка – дно, а бюджет країни тримається виключно на газовому вентилі. «Денег нет, но ви держитесь!» Головне – «мочити в сортирі». Всіх. Неугодних, схильних до протесту, інакомислячих. Зрештою – просто мислячих, думаючих, спроможних знаходити вірні відповіді на питання: хто винен і що робити? І тих, хто готовий творити, а не руйнувати все до основи, щоб потім будувати нове епохальне чортзна-що на фоні параноїдального лику новітнього царя. Збирача земель, курва його мать.

Задрипана чортова імперія, не спроможна вижити в сучасному світі. Бо тоне у власних злиднях. Але вперто намагається втриматись. Для цього їй потрібно не багато. Лише сусідські злидні, продажні криміналізовані політики і широка руsка душа з газовим вентилем.

А злиднів в Україні саме і набралась критична маса. Як і політиків, готових домовлятися, поступатися, прогинатися. Другі можуть легко забезпечити основні потреби перших. Хліба і видовищ? Ні! Це було в Римі. Римська імперія на завойованих територіях будувала дороги, акведуки, мости, вілли і амфітеатри. Там це було актуально. Римляни несли на щитах і списах цивілізацію і культуру.

В Україні – інакше. Відмінність нашого окупанта в тому, що він не будує, а руйнує. Руйнує все: міста, дороги, храми, душі. Роsія не приносить цивілізацію, вона приносить хаос і руїну. І злидням, котрих вона плодить, «нищете» і убогості, потрібні інші цінності, ніж хліб і видовища. Їм потрібні лайно і виродки.

Виродків вони обирають щокожних виборів. Нахлебтавшись лайна з телевізора, преси, білбордів. Запросто і не задумуючись. Є в наших людей дві страшні риси: патологічна довіра до слова і безмежний страх. Що і використовує пропаганда.

Поки наші майбутні «полковники Носи» лише тренуються відчиняти брами Батурина, пропаганда працює. Врятувати віру православну? Так! І ніякий злидень не задумується, що в Батурині мешкало 99% православних. Какаяразніца якою мовою? Двічі так – в Батурині було 40% руsкоязичних. Мишебратья? Ага! В одній могилі.

І ось вам на екрані мильна опера для мозку – сепаратистка-перебіжчиця. Понять-прастіть-прінять…

Сказати, що я в шоці – не сказати нічого.

Ні, все добре – нам повертають Донбас. Отак, потрохи, маленькими кроками. Хоча, могли б і одразу весь. Всю руїну економіки, інфраструктури, людських душ. Навіщо тягнути, коли можна одразу весь пакет?

Сепаратистка в етері – лише пробний камінь з тої руїни. Як воно пройде?

Та спокійно пройде, панове. Українські злидні все приймуть. Хіба що застогнуть тужливо. Але нам же подобається стогнати, нарікати, бідкатись. Хіба – ні?

Ну, подумаєш: стріляла сепаратистка наших бійців? Час такий був. А зараз…

Я не знаю який зараз час. Тобто, я розумію, що ракети Маска кудись там летять. Я розумію, що десь у світі, можливо, є країни з ідеальною демократією і відсутньою корупцією. Також допускаю, що існують держави з вселенським християнським смиренням і милосердям. Або ісламським, буддиським, індуїстським.

Вони точно десь є. Там, де не ступала нога «руsкого чєлавєка», мабуть. І де не плодять ідіотські злидні на державному рівні.

Але…Я не знаю країн, де так масово, як в Україні, реабілітують державних зрадників, кримінальних покидьків та воєнних злочинців. Ми, направду, унікальні в цьому.

І це страшно. Бо – злидні. Не матеріальні – духовні.

В день, коли на центральних телеканалах потрібно згадувати про Володимира Івасюка, хоча б тому, що п`яненькі українські злидні, хоч-не-хоч, а заводять «Червону руту», в день, коли варто говорити про українське письменство – красне,( трясця їхній матері від крові письменство) і про те, що військовим письменникам, чомусь, немає місця на Книжковому Арсеналі, нам  у вуха заливають лайно. І показують курву-ополченку, яка в наказовому порядку прозріла і, не особливо кається. Час такий був – хулі каятись. Злидні аплодують. Індульгенцію – в студію!

Ми стаємо схожими на них. Здавалось би, що це вже неможливо. Після Майдану, воєнної п`ятирічки, після болю, втрат, переживань. Після злетів нашого духу. Після неймовірних віри і надії, що все в нас буде добре. А от…

Нам, воістину, не потрібно ворогів. Ми – вороги самі собі. І біда не в тому, що ми навчились перфектно мовчати, чи пафосно цькувати когось. Біда в тому, що ми навчились не чути, не бачити, не думати. І не помічати очевидного.

Знаєте, коли запалало на вул. Грушевського, я думала, що то і є оте Шевченкове: « В огні її окраденою збудять…» Виявилось, що ні. Спимо інфантильними снами. Або чубимось між собою. Забуваючи, що: де двоє б`ються, там третій користає. В нашому випадку – «третій Рим»…

Так починається наша п`ята воєнна весна. На війні, якої немає. В країні, де відбувається чортзна-що. У вселенському світовому нерозумінні, що коїться в центрі Європи. Під патронатом і диктатом країни, якої не має бути на мапі світу. З деморалізованим до стану моральних злиднів народом. І блазнями-кандидатами на посаду директора цієї кунсткамери.

Дзвінка Торохтушко