Ти не маєш права вмирати!

Людина починається і приходить час, коли їй без речей і пакунків «треба» йти в інші світи. Кожен із нас стикався із ситуаціями, коли безвихідь сидить навпроти – на кріслі, і мовчки дивиться в лоб, не в очі, не в стіну, а саме в твій лоб. Потім ти довго думаєш, що це мало сталося із ким завгодно тільки не з тобою.

А далі сумний, туманний день, дзвони які грюкають ніби один до одного. Ти стоїш над дерев’яною коробкою, в якій мовчки лежить хтось тобі такий не байдужий.

Коли на цвинтарі кидали грудки замерзлої землі і вона голосно грюкала до дерева – серце зжалося в кулак і не відпускало ще довго. Потім вертаючись до того місця я відчував ніби ходив до нього в гості, як до живого, але то суцільний монолог.

А далі залишки речей, запах одягу, кавалки звичок..всякий дробок, який потрапляючи на очі вертає нас до минулого ще раз, ще раз і ще раз.

Я часто дивлюся на постарших людей, на тих в кого життя лише розпочинається, а їм уже 80. Випалені сонцем і вітром лиця, міцні руки. Вони вірять в життя напевне більше ніж ми.

Мабуть найважче сприйняти ситуації, коли старші кажуть: «Я вже своє віджив». То напевне найгірше з того, що могло статися, бо людина програмує себе, задає команду на самознищення..

А скільки всього можна було зробити, скільки ще хотілося встигнути. Інколи мені віриться, що ті мовчазні люди, яких з нами уже немає, знаходяться десь поряд. Ведуть нас посеред ночі додому, вказуючи куди ліпше повернути, радіють коли є чим пишатися.

Велику силу має віра в себе на свої сили, я переконувався в цьому уже не раз. Ти не маєш права вмирати, казав собі дід плануючи майбутні роки…

Тарас Циклиняк