Як тернопільський війт від виборця втік

Довідався випадково, що у неділю, 18 жовтня, рівно о 18 нуль-нуль і ні хвилини туди чи сюди, у центрі дозвілля імені Довженка відбудеться зустріч нині трішки діючого міського голови Тернополя Сергія Надала з виборцями. Ще казали, що буде там Тягнибок, але мені особисто він жодним боком. А ось Сергій Віталійович –  це дуже поважно. І вирішив я відкласти всі нагальні справи у вигляді перегляду телевізора і піти особисто подивитися у світлі очі улюбленця тисячів тернополян.

Витягнув я з шафи парадний костюм, в якому шлюбувався 20 років тому, напастував чорною ваксою коричневі черевики і до дверей. А жінка в крик. Жінки вони завжди такі, тому і не дуже звертаю уваги на її ледь не голосіння: “І куди це ти проти ночі зібрався і для чого воно тобі треба? Та ляж на дивані і лежи каменем. Кому ж ти на тій зустрічі потрібен? Все одно нічого мудрого там не скажуть”. І довго б вона ще так продовжувала, якби не поставив я її на місце: “Нічого ти не розумієш. Там же сам Сергій Віталійович буде. Кажуть люди, якщо потриматися за лацкан його піджака, то одразу дорогу біля будинку відремонтують, бо набридло вже ноги собі у тих ямах викручувати і мешти останні коричневого кольору псувати. А ще ж я потім буду внукам розповідати, що Надала живого бачив. А це тобі не аби що”. А вона далі своє гне, що з жінки взяти: “Ага, ти такий самий,  як твій Надал, він господаркою тільки перед виборами займається, а ти перед тим,  як гості прийти мають”.

Грюкнув я спересердя дверима і таки пішов. І навіть дійшов. А там, перед тим центром –  тиша. Ні машин тобі ані дорогих, ані дешевих, ні автобусів, ні феєрверків, ні тисячів тернополян з оберемками квітів, які викрикують: “Слава Надалу”. Покрутився я під зачиненими дверима, відійшов трохи убік, став і очікую. Думаю собі, може запізнилися трішки, може де по дорозі затори якісь – палкі шанувальники колону не пропускають. А тим часом парк, який через дорогу роздивляюся. Ніби й і гарно воно все виглядає – різнобарв’я, але все ж душа дисонанс якийсь відчуває, ну не вистачає там чогось. І зрозумів я таки чого саме. Ось якби на місці цих кількох берізок та будиночок багатоквартирний поставити, а поруч ще один. Хоча ні. Будиночок, поруч супермаркет, а тоді ще один будиночок і буде справжня краса. Ну нічого, думати продовжую, не все одразу – ось оберемо Віталійовича на другий термін і виправить він цей недолік.

Аж тут у думки мої якийсь молодик вторгся: “Візьміть вуйку газету”. Ну ні, мене голими руками не візьмеш. Що то за газета я вже знаю, по радіо про неї навіть казали: “Ух і газети ж отруйні у Тернополі людям роздають”. Сусід мій он не в курсі був і взяв. І що? І біда. Пішов у нічну зміну, а жінка йому зрадила. Прийшов якийсь кандидат переконувати, щоб за нього голосувати. Не знаю чи віддасть таки йому свій голос, а ось щось інше не пошкодувала. То сусід тепер ходить лихий, як кандидат,  у якого нульовий рейтинг.

Простояв я ось так годину біля центру дозвілля без будь-якого дозвілля і почимчикував додому. Міркував собі знову дорогою, що ж то таке сталося. Хтось сказав, що зустріч тихенько перенесли на раніше, нікого не повідомивши, бо планували прийти на неї противники війта нашого. Але не може це буди правдою, бо звідки ж у файному місті недоброзичливці Надала. Гляньте он на плакати – від малого до великого всі за нього голосують. Напевно зробили це, бо злякався трішки Сергій Віталійович, що не зможе витримати вияву всенародної любові. Це ж якщо кожен бажаючий захоче хоча б за одну верхню кінцівку потриматися і за лацкани піджака пошарпати, щоб бажання його потаємні збулися, де ж таке витримати.

А вдома знову жінка, куди ж без неї: “Що, дурню старий, побачив свого кумира? Коли ж ти вже зрозумієш, що обманюють вони нас у всьому, навіть у годині, на яку зустріч призначають”. Не було вже у мене сил і бажання після такого розчарування з нею сперечатися. Але якщо прийде агітувати за себе якась кандидатка,  я їй ще доведу, що не такий вже і старий. Хоча може і справді дурень, який продовжує вірити політикам.

Андрій Березовчук