Шлях боротьби молодих патріотів села Великі Вікнини, що на Тернопільщині. Частина п’ята

Що насправді відбувалося на території Вікнинських земель в період німецької окупації, описано на основі архівних документів.

  Радянські партизанські з’єднання на півночі Тернопільської області базувалися на Шумщині, Кременечинні та Лановечинні. У 1942 та 1943 роках там перебувало багато партизанських загонів, а саме – друге партизанське з’єднання генерала Андреєва, яке отаборилося в селі Перемерка Лановецького району. Партизанські бригади тоді налічували коло п’ятисот червоних солдат, які були добре озброєні та навчені. У цих групах перебувало багато колишніх кримінальних злочинців з Росії. Усі носили на шапках червоні стрічки. На теренах нашої області вони займалися мародерством, ґвалтуванням, розбоями та грабежем мирного населення. У загонах червоних партизан за кожними десятьма бійцями був закріплений енкаведист та комуніст, які керували цим злочинним угрупованням.

 Документи свідчать «Якось до священика села Великі Вікнини завітав сам командир із кількома бійцями з’єднання генерала Андреєва, від яких тхнуло самогоном. В цей час там перебувала вчителька Оксана Іванівна Шумило. Командир почав приставати до неї при хатніх, але вона вирвалася з обіймів ґвалтівника і утекла до церкви, де відбувалася служба Божа (хата священика Миколи Скрипника була поблизу церкви). За нею вбіг «червоний командир» і почав стріляти по церкві з автомата, посік кулями бляху, пошкодив хрести”.

 (З книги «В Шумських лісах» А.Боб’юка, ст. 15.)

Так червоні партизани воювали на наших землях з німецькими фашистами. А на початку червня на півночі Тернопільщини з’явилося друге угруповання червоних партизан під командуванням Антона Одухова (Одуха). Загін нараховував близько чотирьохсот бійців. З німцями вони не воювали – займалися грабежем місцевого населення та воювали з місцевими солдатами УПА. Сам Одухов розстрілював полонених вояків. Про ці кричущі факти розбою партизан на заході України писали доповідні на ім’я Лаврентія Берії агенти, які були заслані для контролю за діяльністю партизанського руху.

 

Документи свідчать «Сам Одуха, за свідченням його бійців, наказував полоненим лягати колом на землю догори обличчям, сам входив в те коло з пістолетом і стріляв кожного в живіт. Допомагав йому якийсь дебільний матрос під кличкою «Полундра». З книги «В Шумських лісах» А.Боб’юка, ст. 16.

Документи свідчать 23 січня 1943 року Секретно Сталіну Молотову Пономаренку НКВД СРСР надсилає повідомлення за підписом Берії, отримане від свого працівника, який перебуває в тилу противника. «Особовий склад партизан гуляє, пиячить, тероризує та грабує просовєтськи налаштоване населення, в тому числі і родичів своїх бійців. Комбати та комісари прикри-вають осіб, які займаються бандитизмом». Ще одне повідомлення за підписом Лаврентія Берії 25 січня 1943 року Секретно «Партизани здійснюють нечувані пограбування, займаються бандитизмом, пиячать, роз’їжджають селами у формі німецьких солдат».

     Крім партизан, на нашу землю засилали агентів-одинаків. Так, восени 1942 року у Дедеркальський, Лановецький та Вишнівецький райони були заслані агенти НКВД, які завербувалися в УПА, займали керівні посади і дискредитували національно-визвольний рух на Західній Україні. Так, у сотні “Полоненого” командиром боївки СБ став один із агентів Москви – офіцер-чекіст Стрельцов, закинутий командуванням штабу Строката для розвідки та диверсії в рядах УПА. Він, узявши псевдо “Баняк”, вбивав і однорічних дітей, і людей похилого віку. На його совісті – смерть священика о. Ковалевського з Вікнин.

1941 рік. За Кременцем німці облаштували концтабір, де утримували полонених радянських солдат. Огороджені колючим дротом, не маючи елементарних умов для проживання і медичного догляду, в’язні масово вмирали з голоду. Тоді члени ОУН через своїх засланих агентів, що працювали у німецькій владі, домовились, аби частину місцевих полонених українців і тих, хто побажає одружитися з українкою, випустили на волю. Так з концтабору вдалося забрати частину молодих хлопців. Під виглядом місцевого був відпущений з концтабору і воєнний лікар радянської армії, латвієць на ім’я Микола (на жаль, історія не зберегла його прізвища). Активну участь у визволенні полонених брала Ольга Ковальчук («Софія»), яка мала можливість контактувати з німецькими окупантами в Кременці. Вона неодноразово приїжджала у німецькій табір з німецьким районним керівництвом, де домовлялася за передачу полонених українців. Все це робилося напівлегально через ОУН.

Досьє «НС» Ольга Ковальчук “Софія”, 1917 року народження, с. М.Вікнини. Закінчила Кременецьку гімназію. З 1937 року член ОУН. Досконало володіла німецькою мовою. Працювала перекладачем у Катербурзі (Катеринівка Кременецького району) в ляндверта. Телефоністка у німців. У 1943 році тікає від німців і переходить на нелегальне становище. Працює в районовому проводі УПА пропагандистом. 17 липня 1947 року загинула від тортур НКВД. «Софія» підтримувала зв’язки з «Максом».

З липня 1943 року. Вечір. Близько двох сотень вояків УПА «Журби» на п’ятдесятьох возах приїхали у Вишнівець і наробили великого шуму. Було враження, що у містечко ввірвалось більше тисячі солдат, які оточили замок, де перебували німці. Фашисти заховались за стінами замку і відстрілювалися. Тоді упівці захопили складські приміщення і повантажили на вози весь цукор та харчі, які мали відправити на фронт, та медикаменти. Після цього ще годину обстрілювали стіни замку. Про ці події дуже детально описав у своїй книзі «У наступах та відступах» учасник цих подій Максим Скоропадський (книга була видана в Америці у 1960 році).

Досьє «НС» Максим Скоропадський («Макс»), народився 12 серпня 1915 року в с. Антонівці Шумського району. З 1941 року до кінця 1942 року був районним провідником ОУН на Вишнівечинні. З травня – командир чопа сотні «Журби» УПА ОУН (мельниківці). Сотня «Журби» зорганізована в грудні 1942 року, налічувала коло двохсот вояків, мала чотири чопи і діяла на Кременечинні. Неодноразово вояки брали участь в нападах на Кременецьку тюрму, де німці утримували полонених. Було біля 46 сутичок з німцями. Здійснювали рейди на Почаїв, Шумськ, Вишнівець. У сотні був свій воєнний госпіталь, де працювали лікар, два помічники і медсестри. Також в бригаді «Журби» воювали коло сорока колишніх солдат червоної армії, які були випущені з німецького концтабору в Кременці і мали великий досвід воєнних дій. У великі рейди сотня завжди брала з собою лікаря Миколу і одного помічника з медперсоналу. Так було і коли відбувався похід на Вишнівець. Завантаживши всі повози та обстрілявши німців, мельниківці почали рухатися на Кременеччину. За Кунинцем їх перестріли бандерівці, які забрали половину продуктів. Вояки просувалися далі, минувши Вікнини, отаборилися у Борівському лісі. Серед ночі їх почали обстрілювати з кулеметів та мінометів солдати партизанського з’єднання Андреєва. Снарядом із міномета розірвало одну фуру з цукром. Згодом пролунала команда від ковпаківців і вогонь призупинили. Почалися переговори. Ковпаківці захотіли переділити продукти і забрати солдат – колишніх фронтовиків. Спочатку вони не знали про лікаря, але про нього обмовився хтось із повстанців. Тоді ковпаківці поставили категоричну умову: їм потрібен лікар для того, щоб врятувати тяжкопораненого. Також поставили ультиматум: або лікар, або вони відкривають вогонь. Почувши це, Микола сам погодився піти до ковпаківців.

– Я піду. Битись немає резону, – сказав він повстанцям. – У них краща зброя і їх більше в три рази. Я ж давав клятву Гіппократа, і зобов’язався допомагати всім, кому потрібна моя допомога. Тому я ніколи ні в кого не стріляв.

     Попрощавшись з друзями, він пішов до партизанів. А ті пообіцяли повернути його через пару днів. Вони також забрали половину продуктів для своїх солдат. Через кілька днів ковпаківці справді повернули лікаря, але… мертвого. У Великих Вікнинах серед ночі його розстріляли двоє радянських солдатів, вдягнутих у німецькі шинелі. Вони залишили його, мертвого, на дорозі. Жителі села по-християнськи поховали його на кладовищі. Та коли побратими взнали про таке підле вбивство їхнього Миколи, то вирішили помститися. Провівши переговори з сотнею «Яворинка» (бандерівці), вояки, маючи в своєму складі більше чотириста солдат УПА, оточили з’єднання Андреєва, що отаборилося в Перемерці. Мав бути страшний бій і могло постраждати все село. Жителі села вийшли всі з малими дітьми, з іконами, із священиком і вблагали повстанців не вести бою, бо згорить село, згорять будинки, постраждають невинні люди. Адже повстанці мали німецькі міномети і хотіли йти на штурм, а партизани поховались в хатах і взяли у заручники дітей. Тоді упівці, послухавши прохання селян, відійшли в ліс. Так закінчилось життя невідомого лікаря. Час минає, але все, що відбувалось колись, закарбовується, записується у вічній книзі пам’яті. Прийшов час, і лікарі нашого району зібрали кошти, та поставити скромний пам’ятник невідомому лікарю, який допомагав нещасним, котрі страждали від ворожих куль.

МАТЕРАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ.