“Поки обігрітих тротуарів ще немає, то їх треба хоч вчасно від снігу чистити”

Доброго дня Вам, людоньки добрі! Ви, напевно, собі думали, шо я, стара, вже давно врізала дуба, але нє, я бабка живуча. Здоров’ячко у мене, звичайно, вже не тоє, шо було колись, моторчик в грудях трохи підводить, ноги мене вже не так ся слухають, як колись, але, тьху-тьху-тьху, поки шо тримаюсь. Клигаю…

Та й стимул у мене є, шоби ся тримати. Інтересно мені, шо буде з нашою країною далі? Може і серце моє за то так шалить, шо боляче мені за країну, але шо вже поробиш. Я ніц не можу змінити у тій державі, то хочу хоч ся подивити, що буде далі. Я за своє життя яку тільки владу не пережила – і австріяцьку, і польську, і німецьку. А чого тільки варта була тая більшовицька влада! Ви тілько уявіть собі – шість генсеків я пережила: і Сталіна, і Горбачова і всіх решту. Ото я ся надію, шо ще і владу Януковича мені тоже ся вдасть пережити.

Підвів нас Віктор Андрейович, Юлія Валадимирівна трохи не в той степ завернула. Поназбирувала олігархів, які ся тримали коло її спідниці тільки до тих пір, поки вона була прем’єркою. А як тільки влада ся закінчила, то й відразу всі ся розбігли, як переполохані горобці від годівнички. І на кого нам тепер ся надіяти, на кого уповати? На Тягнибока? Може, і так.

Я вам скажу, досить інтересний чоловік. І що сама головне – перспективний і багатообіцяючий.

От, наприклад, його соратник Сергій Надал перед виборами приобіцяв, шо як прийде до влади, то буде тротуари підігрівати. Ну як ви вже ся здогадали, я клюнула на цю наживку і, ясне діло, проголосувала за свого, за патріота. Мало того, шо хлопець у вишиванці, та ше й обіцяє то, шо для мене актуально. Я ж стара, в ноги мерзну, шо навіть вже семий рік у шкарпетках сплю. Ото думаю, ще пару літ потягну, а потім ся нарешті зігрію. Я вже навіть не звертала уваги ні на то, шо ше хтось там обіцяв по шість соток землі роздавати, ні на інші обіцянки. Питання вибору для мене одразу було рішене.

Я ся сподіваю, шо хоч під кінець віку зробила правильний вибір, і тепер оптимізм та надія так і пруть з моїх грудей. У мене є стимул. Є мета. Я хочу ше пару літ прожити, аби ся зігріти, аби ся подивити не тілько, шо буде з нашою країною далі, але й шо буде з нашим містом?

Я бабка хоч і закінчила штири кляси, але не думайте собі, шо я тупа і неграмотна. Я всьо прекрасно розумію. Москва, і то ся не зразу строїла. Так само і з тими тротуарами. Понятно, шо за рік чи за два того не зробиш. Серйозна справа потребує часу. Але я готова чекати. Чоловіка з війни чотири роки чекала, загибелі більшовицької комуни п’ятдесят літ чекала. Думаю, шо ся дочекаю і підігрітих тротуарів. І маю надію, шо з ними не буде так, як з електростанцією від попереднього мера. Маю надію, шо нова влада Тернополя дотримає свого слова, але трохи мені і тривожно на серці.

Пообіцяти обігрівати тротуари, це, ясне діло, класно, але поки тоє не зроблено, то їх треба хоч вчасно від снігу чистити. А то три дні по всіх радіо тріскочуть про ускладнення погодних умов, а як тільки впаде сніг, то чистити нема кому. Тамтого тижня коло моєї хати такий був каток, шо хоч бери хлопців з НХЛ на хокей запрошуй. А поки пісочком посипали, то вже й потепліло. Отака то була халепа.

Але нічого. Я ся сподіваю, шо далі все буде добре.

З повагою, баба Палажка з вулиці Шпитальної

НОМЕР ОДИН