Як тернопільський військомат дурить бійців АТО

Поки патріот, ризикуючи життям, воював з ворогами на східному фронті, його тишком-нишком звільнили з роботи. Цей безпрецедентний випадок стався на сирзаводі у Чорткові із 32-річним водієм Іваном Медвецьким із села Іванівка Теребовлянського району, який уже півроку служить у зоні АТО.

Чоловік не приховує емоцій, розповідаючи про несправедливість, з якою зіткнувся, коли приїхав додому на реабілітацію після поранення. 12 років він працював на ВАТ «Чортківський сирзавод» приймальником, у 2014-ому почав працювати там же водієм, а в березні цього року його незаконно і без його ж відома звільнили. Тепер про колишню роботу йому нагадують лише службове посвідчення і темно-синя форма. Івана звільнили практично наступного дня після мобілізації, але дізнався він про це аж через п’ять місяців.

«Йди звідси, ти тут більше не працюєш!»

Іван Медвецький отримав повістку 26 березня, а 28-го його вже відрядили до Рівного на полігон. Востаннє йому виплатили зарплату ще в березні, за усі наступні чотири місяці грошей уже не було. Наприкінці липня він приїхав додому доліковувати травми і пішов на завод до керівника. «Які гроші?! Йди звідси, ти тут більше не працюєш!» – нахабно заявив директор. Іван і не зрозумів відразу, що відбувається, бо й думки не припускав, що з ним так можуть повестися. Жодної заяви він не писав, трудової угоди не розривав, нічого не підписував, а паперів про його звільнення ніхто не показує й досі. Коли Іван зайшов до відділу кадрів, щоб забрати трудову книжку, її також не знайшли, мовляв, десь «загубилася». «Поверніть хоча б те, що мені належить», – звернувся ще раз до керівника. «Ніхто тобі платити не буде, подавай до суду, якщо хочеш!..» – випалив той і гучно зачинив перед бійцем двері.

– Це так поводяться у нас вірмени – нікого й нічого не бояться, бо гроші мають і підкуповують, кого треба, – бідкається чоловік. – Національність, звісно, тут ні при чому, просто такі люди нечесні і непорядні, як часто і серед наших. Коли я за захистом своїх прав звернувся до Теребовлянської районної прокуратури, то і там поставилися байдуже. Мовляв, сам добивайся правди через суд, нічим допомогти не можемо… То я вже навіть не звертався до міліції, бо який сенс, якщо навіть прокурор відмовляється слухати?.. Моя дружина Світлана також надсилала до директора заводу рекомендованого листа з проханням пояснити причину звільнення, але відповіді нема донині. На телефонні дзвінки директор не відповідає, він уже знає наші телефонні номери. Одного разу я зателефонував з іншого номера, він озвався, а коли почув, що це я, відразу вимкнув телефон… Марно звертався і до районної ради, і до районної адміністрації… Вислухали, і все залишилося, як було. Це увага є, коли треба на фронт. А коли мобілізували та ще й покалічений, то нікому тебе не треба… А як мені сім’ю годувати?! У мене двоє дітей, дружина ніде не працює, бабуся в нас хвора, вже п’ять років не встає з ліжка. За що жити? Дітям у вересні – до школи. А де взяти грошей, щоб їх зібрати?

Коли Івана мобілізовували, то запевняли, що і робоче місце, і зарплата будуть за ним збережені. «Йди і не хвилюйся, закон на твоєму боці, – в один голос твердили у Теребовлянському військкоматі. – Ми проконтролюємо, а якщо виникнуть якісь проблеми, все рішимо…» Коли ж Іван дізнався, що сталося, звернувся за підтримкою до комісара. «Твій директор не йде на поступки, подавай до суду…» – все, чим спромігся той «допомогти».

– Я можу без проблем довести, що працював там, – пояснює Іван. – Я щодня їздив на роботу службовою машиною, збирав молоко і відвозив на завод, а потім мив машину і повертався нею додому. У мене є всі угоди, накладні з підписами і заводськими печатками. На накладних пише, хто водій, дата, то ж не те, що я сам собі щось придумав чи дописав. Але ж вони ніяк не реагують… Мені керівник з агропідприємства з Іванівки Антон Іванович Білик за власні кошти купив бронежилет п’ятого класу. Моя вчителька Людмила Іванівна з Італії прислала військову форму, футболки, шкарпетки… Люди допомагають, чим можуть, а з роботи навіть те, що мені належить, не віддають. Руки опускаються… За що йти воювати? Від держави ні підтримки, ні допомоги…

Тричі смерть була поруч…

Іван навіть не думав уникати мобілізації, як це є повсюдно. Вирішив: якщо буде повістка – піде. І повістка не забарилася… Спочатку служив у складі 309-ої бригади автозабезпечення у Луганській області, потім – у Донецькій. За півроку тричі лікувався у шпиталі. Перший раз – у квітні, коли дістав двостороннє запалення легень, промерзши в окопах. Другий раз – коли під Широкино Донецької області осколок від гранати поранив ліву руку. Втретє мав нещастя нещодавно – підірвався на міні.

На війні Іван був водієм-механіком механізованої машини на базі танка. 19 липня з побратимом їхав за завданням у Горлівку Донецької області. Дорогою «зловили» протитанкову міну. Від вибуху машину перекинуло. На допомогу прибігли бійці, що були неподалік. Витягли Івана і його побратима з палаючої машини. Іван був без свідомості. Відливали водою, а тоді відправили швидкою в госпіталь до Красноармійська. Наступного дня переправили гвинтокрилом до Дніпропетровського військового шпиталю, а звідти – до Дніпропетровської районної лікарні. В Івана були складні травми: контузія, струс головного мозку, зламані два ребра, забій грудної клітки, вивихнуте ліве плече і забій хребта. Його побратим постраждав менше, бо основний удар припав на Іванів бік.

– Наразі я доліковуюся вдома, – каже Іван. – 15 серпня мав повернутися до військової частини у Львівську область, але мені погіршало і курс лікування продовжили. Мене найбільше підтримує дружина, навіть не знаю, як би я був без неї. Хоча часом і в неї опускаються руки, просить, що, може, не йди вже на війну, бо що ми будемо робити? А як не підеш? Не піду, то зроблять дезертиром і ще посадять у тюрму. Мені півроку залишається до демобілізації, але поки буде ротація, то може й затягнутися невідомо доки. Хіба ж вгадаєш, як воно буде? Я йшов і навіть не сподівався, що таке станеться. Думав, дружині хоч якась буде допомога, вона ж не працює, двоє дітей… А тут така історія. Воєнком також розводить руками. Я кажу: «Ви ж обіцяли…» А він ховає очі… То хіба за це ми боролися на Майдані, хіба за це гинуть хлопці на Сході, хіба такого майбутнього ми прагнемо?! Ніхто тобі не допоможе, бо нікому ти не потрібний… І це найважче усвідомлювати після того, як побачиш війну на власні очі…

Ірина Кошіль, Нова Тернопільська газета