Жінка хоче накласти на себе руки, бо виселяють з гуртожитку

“Януковичу Віктору Федоровичу. Прошу розібратися, я прописана і проживаю у гуртожитку № 2. Тернопільського національного економічного університету, що на вулиці Львівській, 7. Я мати одиначка, маю двох дітей. До мене у гуртожитку по-хамськи відносяться і не впускають до дітей, я не можу їх погодувати. Мені нема куди діватися. Я зроблю собі і дітям самогубство, бо не можу так жити…”, – про це напиала НОВА Тернопільська газета.

Це — рядки із телеграми, яку надіслала нещодавно Президентові України 29річна Світлана Михайлюк, “виселенка” із гуртожитку № 2 ТНЕУ. І доведену до відчаю людину, матір одиначку двох дітей, зрозуміти можна. Не дано це тільки, схоже, для ректора ТНЕУ “вельмишановного” Сергія Ілліча Юрія. “НОВА…” вже неодноразово писала про “виселенські” перипетії у гуртожитках ТНЕУ, утім, колізії тривають досі. Керівництво ТНЕУ стверджує, що гуртожитки призначені лише для студентів та працівників університету, а люди, котрі не мають безпосереднього стосунку до навчального закладу, повинні піти геть. Але куди їм дітися? Зокрема, Світлані Михайлюк з її мізерною зарплатнею прибиральниці на приватній фірмі? Пропрацювавши близько восьми років у їдальні ТНЕУ, вона після розлучення сама виховує двох синів — 6річного Романа та 8річного Михайла. У цій ситуації жінка не має можливості винайняти житло, а повертатися їй нікуди. У селі Борщівського району, звідки вона родом, її батьки мешкають в одній хаті разом із двома синами та невісткою.

– Про те, що мене виселять із гуртожитку, я знала ще торік. Пригадую, від сильного стресу на два тижні навіть злягла до лікарні, – розповідає жінка. – Спереживалася, що керівництво ТНЕУ подало позов до міськрайонного суду, який прийняв рішення про виселення мене із дітьми з гуртожитку без надання іншого житла і зняття з реєстраційного обліку. Я вважаю таке рішення суду незаконним, адже матір з двома малолітніми дітьми і з більш як 12річною пропискою у даному гуртожитку не мають права викинути просто так на вулицю. Тому я не втрачала надії і звернулася зі скаргою до обласного апеляційного суду. Однак апеляційний суд, як не дивно, залишив без змін рішення міськрайонного суду, і мене знову перестали впускати до гуртожитку. Склався дивний парадокс: дітям можна було заходити до гуртожитку, а мені – ні. Через це діти неодноразово сиділи голодні, допоки я не потрапляла в кімнату з нарядом міліції. Батькові категорично заборонили приходити до гуртожитку провідати дітей. 31го травня у відчаї я відправила телеграму Президенту, в якій написала, що накладу на себе руки. Тим часом адвокат підготував касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наразі чекаю відповіді. А у відповідь на мою телеграму Адміністрація Президента 3го червня дала ТОДА доручення розібратися у ситуації, але тільки через місяць органи місцевої влади відреагували через прокуратуру і міліцію, котрі з’явилися, щоб перевірити даний факт, що ще більше погіршило ситуацію: тепер мені щодня погрожують виселенням, а я ковтаю жмені заспокійливих і з острахом чекаю, що буде завтра…