Чому для тернополянки Лізи Шимчук в’язання особливе?

У школі я трохи соромилась плетених мамою кофт, бо хотілось, аби було, як у всіх, і кольорового. Тепер рукотворні речі сприймаються геть по-іншому, по-іншому й цінуються. Тож я вирішила дізнатись, чи тернополяни практикують в’язання та чому. Запитавши у «Фейсбуці» знайомих, порадити співрозмовницю для цієї теми, я познайомилася з Лізою Шимчук. Власне, мені було цікаво поспілкуватись із тим, хто в’яже для себе й родини — що дає це заняття, в чому його особливість у часи «відчуження праці».

— Чому ти почала в’язати?

— Не можу однозначно відповісти. Основ мене навчила бабуся, коли я була у неї на літніх канікулах після першого чи другого класу. Відтоді до мене час від часу приходило бажання поплутати петельки. Це бували просто шматочки вив’язаних візерунків, якісь дрібнички, були синьо-жовтий шарф, недов’язаний светрик похреснику (натхнення закінчилося, а похресник виріс), светр і шкарпетки для чоловіка, які він не носив через недоліки в конструкції виробів…

Теперішній період в’язального натхнення у мене найсерйозніший за весь час і триває вже трохи понад чотири роки. Почалося з того, що вирішила зв’язати пов’язку на голову собі й доці, аби волосся не спадало на обличчя, а продовжилось в’язанням шкарпеток для військовослужбовців, які я потім разом з дітьми (для них це був своєрідний виховний момент) відносили волонтерам. Я хвилювалася і молилася, коли плела ці шкарпетки, та неодмінно відкладала роботу в бік, якщо якісь обставини псували мені настрій. Взагалі я в’яжу лише в хорошому або нейтральному настрої. Як же мріяла, щоб колись мені ОСОБИСТО хтось із військових сказав, що мої шкарпетки: «ок, норм», або вказав на їхні недоліки! Головне ОСОБИСТО.

Для себе створила кілька шапок, шарфиків-снудів і жилет. Дітям поки в’язала лише дрібниці. Поки — бо вони швидко ростуть, а далі буду творити щось серйозніше. Найсерйозніші речі — светри, я зв’язала для чоловіка. Вчора «здала в експлуатацію» третій светр. Сьогодні він вдруге у ньому пішов на роботу. Зігріваю його на відстані (усміхається — А. З.). Якось моя кума замовила у мене кілька шапочок і снудів, а потім ще й кардиган. Тож в’яжу вже не тільки для сім’ї.

— Чому в’язання?

— Один із плюсів в’язання для мене той, що я створюю річ, яку можна побачити, застосувати на практиці. Це кардинально відрізняється від того, що я роблю як мама трьох дітей і домашня господиня — моя щоденна монотонна робота не дає видимого результату. Крім того, речі, створені власноруч для себе чи тим більше для близьких, несуть особливий настрій, створюють затишок. Вони душевніші, ніж фабричні. І я трохи вірю в те, що рукотвори передають частину енергії від майстра чи майстрині тому, хто тими речами користується. Саме тому я не в’яжу для когось, коли перебуваю в стані апатії чи коли погано почуваюся. Якщо для себе — не так страшно, бо зі своєю річчю потім можна якось домовитися (сміється — А. З.). Як я вже сказала, я беруся за в’язання лише у хорошому або нейтральному настрої. Тобто, це не засіб заспокоєння для мене, але від самого процесу отримую додаткову душевну гармонію. А ще моя любов до в’язання підтримує мене в різних невеселих ситуаціях: коли щось засмучує — думаю про творчі плани та на душі стає хоча б трохи спокійніше.

— А якісь поради початківцям?

— Вони досить загальні, але можуть стати в пригоді. Приміром, варто звертатися до інших рукодільниць і рукодільників за порадами, а ще уважно вивчати різні інструкції/схеми/описи. Важливо з’ясовувати кожну найменшу дрібничку, бо деколи може видатися, що якийсь незрозумілий момент процесу чи елемент конструкції є зовсім незначним, але нехтування ним може негативно вплинути на результат.

Запитувала Анна Золотнюк, Терен

Фото надані Лізою Шимчук