На Тернопільщині собака побіг за господинею, яку забрали у лікарню

— Одного дня поштарка принесла пенсію, а я почала задихатися. Вона викликала “швидку”. Медики сказали, що без лікарні не обійдуся. Виписали звідти й одразу забрали сюди, — розповідає 74-річна Ганна ГАЙДАМАХА з села Качанівка Підволочиського району на Тернопільщині. З минулої осені вона мешкає у відділенні стаціонарного догляду тимчасового чи постійного проживання Підволочиської селищної ради. Вдома залишила пса Мухтара. Він пів року чекав на господиню. – пише “Газета по-українськи”.

— Мухтар біг за “швидкою”, в якій мене везли. Потім постійно чекав під поліклінікою. До церкви щонеділі приходив — шукав і там. Коли дзвонила в село, мені казали: “Пес на тебе чекає”. Пів року сумувала за собакою. Все думала — як він там. Подруги годували його — не дали пропасти, — розповідає Ганна Петрівна.

Коли послабили карантин, жінка відпросилася додому.

— У хаті пробула два дні. Собака прибіг і не відходив. 3 червня медсестри з відділення стаціонарного догляду приїхали по мене. Як машина рушила, Мухтар так біг за нами, так пищав, що дів­чата не витримали. Зупинилися і забрали його. Він одразу пішов до санітарки Лесі на руки — боявся, що знову буде сам.

Ганні Петрівні дозволили залишити собаку у відділенні.

— Біля входу на сходах постелила свою спідницю. Тепер це — його місце, — Гайдамаха гладить собаку. — Мухтар спочатку жив у моєї мами. Як вона померла 2011 року, пере­йшов до мене. Так і залишився. Куди я не йшла б, все був коло мене. Ввечері сама боялася ходити вулицею. Вона темна, в одній хаті ­чоловік жінку замучив, а сам повісився. З Мухтаром йти не страшно було.

— Ввечері нікого на територію не пустить, — розповідає завгосподарством відділення стаціонарного догляду 60-річний Андрій Стиранівський. — Перші кілька днів і мені пройти не давав. Ганна йому казала: “То наш директор. На нього гавкати не можна”. І він перестав. Собака сам вирішив тут зостатися, і ми пішли на поступки. Нас зворушила його історія. Це щось не людське, а вище.

Пес вибігає на траву.

— Будь чемний, — говорить йому жінка. — Вертайся. Йди стежкою.

Мухтар слухається.

— Хочеться додому повернутися, але не виходить. Починаю щось робити і задихаюся. Навіть води важко накачати. А помочі ні від кого чекати. Дітей немає, чоловіка поховала 1997 року. На нашій вулиці раніше хата коло хати стояли, а тепер — пусто: я живу, а нижче — одна сусідка.