Хірург Олексій Волков пише детективи перед роботою о п’ятій годині ранку

Письменник із Козови Олексій Волков зараз пише мелодраму, однак видавці і шанувальники йому не вірять. Кажуть, у підсумку все одно вийде детектив

Олексій Волков вважає детектив гімнастикою для інтелекту. На його думку, детектив є найдосконалішим літературним жанром, бо лише у ньому наприкінці твору все приходить до повної відповідності та остаточно розставлені крапки над “і”.

Детальніше про свою літературну творчість Олексій Волков розповів під час спілкування з кореспондентом газети “20 хвилин”.

 

Гонорари бере “натурою”

 

– Пане Олексію, коли ви вперше вирішили взятися за перо?

– Пишу давно – зі студентських років. Проте здійснити першу спробу надрукуватися змусив мене швагер – Тарас Коковський, тернополянин. На успіх, звісно, не сподівався – надто глибоко ще з радянських часів засів у мені стереотип, що надрукуватися неможливо.

– Ви працюєте лікарем у районній лікарні. Коли займаєтесь творчістю – після роботи ввечері, у вихідні чи під час відпусток?

– Коли маю натхнення. А це може трапитися будь-коли. Проте переважно пишу зранку. До роботи, вставши годині так о п’ятій. На свіжу голову все робиться легше і швидше.

 

 

 

– Чи читають ваші книги ваші пацієнти?

– Переважна більшість моїх пацієнтів – люди, які важко працюють у сільському господарстві і книжок не читають взагалі. Проте і таке нерідко трапляється, хоч причиною цього, звісно, є не потяг моїх пацієнтів до літератури, а швидше лікарський авторитет.

– Чому обрали саме детективний жанр? За детективи, як правило, Шевченківських премій не дають…

– Ви праві. Але повторю ще раз: пишу насамперед для власного задоволення. А від написання кон’юнктурних творів навряд чи його можна отримати. А задоволення коштує дорожче, аніж Шевченківська премія, адже живемо лише раз. Що ж до детективів, вважаю цей жанр найдосконалішим і поясню чому. У ньому, як і у кожному творі, може бути виражена будь-яка ідея. Він може бути гостросоціальним, може мати яскраву любовну або історичну лінію – усе, що завгодно. Тобто, будь-що властиве іншому жанру детективу по силах. Та лише цей напрямок, окрім усього, є ще й розминкою для мізків, гімнастикою для інтелекту. Лише у цьому жанрі наприкінці твору все приходить до повної відповідності та остаточно розставлені крапки над “і”.

– Як потратили свій перший гонорар та премії з “Золотого Бабая” та “Коронації слова”?

– Гонорарів у мене практично не буває, адже беру, пробачте за хохму, “натурою”, а книжки у мене є кому роздавати. Письменник, не здатний подарувати свою книжку, виглядає убого, а гонорари, самі знаєте, такі, що на них не надто розбагатієш. Тому, гадаю, що чиню правильно. Щодо премій – розійшлися по дрібницях, тепер і не згадаєш.

 

– Чи реально сьогодні українському письменнику жити з одних гонорарів?

– Не можу сказати. Адже я насамперед лікар, з цього і живу. Коли ж наша держава остаточно знищить власну медицину, і я залишуся без роботи, гадаю, от тоді і зможу відповісти на ваше запитання.

 

Добрий мисливець на полювання ходить без ваги

– А що читає письменник Олексій Волков? Хто є вашим літературним кумиром?

– Письменник О.Волков не читає нічого, оскільки хірургічна практика і чисельні хобі залишають час лише для написання книжок, та й то не завжди. Читати самому вже немає коли. До того ж маю побоювання, що підсвідомо почну когось копіювати, а не хотілося б. Стиль письменника – це синтез надбань його кумирів так чи інакше. Якщо він склався і приносить успіх, його потрібно берегти. А своїми вчителями вважаю класиків пригодницького жанру – Джека Лондона, Р-Л. Стівенсона, А.Конан-Дойля та інших, читаних стосами і не по одному разу ще за дитячих та юнацьких років.

 

 

– Судячи з вашого першого роману “Виконавець”, складається враження, що ви неабияк захоплюєтесь мисливством. Яка ваша найбільша здобич?

– Питання про найбільшу здобич ставлять 100 відсотків журналістів. Читаючи його, завжди всміхаюся. І воно завжди залишається без відповіді. Адже справжній, штивний мисливець, кажучи образно, на полювання ходить без ваги. Ні, я не хочу сказати, що вириваюся з буденної рутини до лісу для того, аби насолоджуватися світанком і дихати повітрям. Справжнє полювання обов’язково містить у собі елемент майстерності, професійності і не повноцінне без трофеїв. Проте оцінити їхню значимість здатний знову ж таки лише мисливець. А тому хвалитися їхніми розмірами на широкий загал якнайменше не етично. І без того думка пересічного про мисливців часто-густо спотворена.

– Чи можете розповісти якусь цікаву мисливську історію?

– Запросто. Хоч це й не буде історія про вепра, утричі більшого аніж я сам. Одного разу, ще за юнацьких років, я полював у компанії батькового приятеля, старого мисливця, який вже погано бачив. Стріляти довелося майже одночасно, проте саме мій постріл виявився влучним. Але старий вважав інакше і дуже радів здобутку. Розуміючи, що він не правий, я все-таки махнув рукою і не став сперечатися. Згодом виявилося, що це полювання було останнім у його житті. Досі радію, що лихий не поплутав відібрати у людини останню радість.

 

– Чи можете розповісти якусь цікаву лікарську історію?

– І це не проблема. Хоч також це не буде історія про п’ятигодинну операцію з врятуванням людського життя. Вилікував лікар пацієнта і видав йому лікарняний листок за час перебування у лікарні. А у щоденнику за останній день зробив запис, що пацієнт вже ні на що не скаржиться і ознак захворювання немає. Другого дня приїхала поважна комісія і, перевіряючи історію хвороби у числі інших, знайшла цей запис. Лікарю поставили претензію, що він цілий день тримав на лікарняному ліжку вже здорову людину і таким чином змарнував державні гроші. Винесли догану. Виписуючи наступного разу аналогічного пацієнта, лікар вже вніс корективи і, запобігаючи подібним наслідкам, записав у щоденнику, що пацієнт ще на щось там скаржиться і ще наявні ознаки хвороби. Другого дня приїхала інша комісія, не менш поважна і, прочитавши цей запис, винесла покарання за те, що виписав до праці хвору людину. Ця історія – не анекдот. На жаль, подібним чином влаштована уся наша система. Кричущий абсурд, де не плюнь.

– Хто є прототипом ваших літературних героїв – це реальні особи чи вигадані персонажі?

– Звісно, реальні. Серйозний читач полюбляє героїв із натовпу.

– Нещодавно вийшов з друку ваш черговий роман “Слід на воді”. Про що ця книга?

– Це детектив у класичному варіанті – без зайвої крові та любові, якщо жартома. Події книги розвиваються у мисливському та рибальському оточенні. Зник відомий письменник. Справа більш ніж резонансна і розшук ведеться сповна. До пошуків долучається новоспечений приватний детектив, який навіть не підозрює, що йому готують роль цапа-відбувайла. А як станеться насправді?

– Про що буде ваша наступна книга?

– Мелодрама “Гра у три руки”. Проте видавці та шанувальники не вірять. Кажуть, що у кінці однаково вийде детектив.

 

Біографія

 

Олексій Волков народився 10 травня 1965 року в Тернополі. У 1982 р. вступив до Тернопільського медичного інституту, який закінчив з відзнакою в 1988 р. У 1988-89 рр. працював хірургом у Кіровоградській області. З 1989 р. працює в Козівській центральній районній лікарні хірургом. Літературною діяльністю займається зі студентських років. Друкується від 2001 р. у жанрах детективу, трилера. Від 2003 р. член НСПУ. У 2002 році здобув перемогу в літературному конкурсі “Золотий Бабай”, у 2005-му став переможцем конкурсу “Коронація слова”, у 2010-му – лауреатом конкурсу “Гранд-коронація Слова”. Автор романів “Виконавець”, “Подорож у безвихідь”, “День відбуття”, “Амністія для хакера”, “Переможець отримає все”, “Лікарня на відлюдді”, “Емісар”, “Слід на воді”, збірника оповідань “Останній крижень” та кіносценарію “Лікарня”.