30 рушників, 22 країни та одна Україна: у Тернополі презентували міжнародний мистецький проєкт
Давнє мистецтво вибійки — ручного друку на тканині за допомогою різьблених дерев’яних штампів — сьогодні переживає нове життя. Колись ця техніка була переважно частиною повсякденного побуту, а тепер стає способом говорити про українську ідентичність, пам’ять і стійкість.
Саме вибійка стала основою міжнародного мистецького проєкту «Знаки ідентичності», який об’єднав українців із 22 країн світу. Колекція вибійчаних рушників XXI століття нині експонується у Тернополі. Про історію цієї техніки, особисті сенси в орнаментах і світовий тур проєкту в програмі «Про нас» Українського радіо Тернопіль розповіла Наталці Андрушко мистецтвознавиця, голова ГО «Мистецьке об’єднання “Символи ідентичності”», кураторка та ініціаторка проєкту Каріна Гаєва.
Вибійка, яка об’єднала українців у світі
За словами Каріни Гаєвої, міжнародний мистецький проєкт «Знаки ідентичності» об’єднав українців із 22 країн світу. Його учасники одночасно, у День Незалежності України, створили колекцію вибійчаних рушників XXI століття.
Вибійку для проєкту обрали не випадково. Каріна Гаєва працює з цією технікою ще з 2017 року, використовуючи її у дизайні власного одягу. Водночас для неї вибійка є значно ширшим явищем, ніж суто українська традиція.
«Вибійка — це не виключно українська техніка. Вона прийшла в Україну в XI столітті, але це техніка світова», — пояснює мистецтвознавиця.
Вона зазначає, що вибійка існує в багатьох країнах світу, а окремі традиції ручного друку на тканині перебувають під охороною ЮНЕСКО. Серед країн, де ця техніка має офіційне визнання, — Австрія, Німеччина, Чехія, Словаччина, Угорщина. Україна також представлена у відповідному переліку лемківськими хустками.
На думку Каріни Гаєвої, це вкотре доводить, що українська культура ніколи не існувала ізольовано.
«Україна була в контексті світової культури і буде», — наголошує вона.
Війна стала поштовхом до створення проєкту
Для самої Каріни Гаєвої проєкт має і дуже особисту історію.
Після початку повномасштабного російського вторгнення у 2022 році вона виїхала до Австрії до родини. На той час її доньці було лише п’ять місяців.
Спочатку вона не знала, наскільки довго доведеться залишатися за кордоном. Утім, вимушений виїзд затягнувся майже на два роки. Наприкінці 2023-го Каріна Гаєва разом із дітьми повернулася до Києва.
За її словами, саме Україна і Київ залишалися для неї місцем сили.
Перебуваючи в Австрії, вона разом із сестрою-близнючкою відвідала Академію мистецтв у Відні, інтегрувалася в європейське мистецьке середовище. Однак навіть цей досвід не переконав її залишитися за кордоном.
Після повернення мисткиня зрозуміла, що хоче зробити «дуже велику справу».
«Щось померло назавжди, а щось нове народжувалось», — говорить вона про зміни, які відбулися з нею після початку повномасштабної війни.
Саме за кордоном Каріна Гаєва особливо гостро побачила, наскільки великою стала нова хвиля вимушеної української еміграції.
«Дуже не хочеться втрачати з ними контакт», — пояснює вона.
Так виникла ідея об’єднати українців, які живуть у різних країнах, навколо традиції, культури та сучасної української ідентичності.
«Ми об’єднуємо навколо цінностей, навколо української ідентичності, яка формується зараз. А ті українці, які виїхали, вони є безпосередніми носіями цієї сучасної української ідентичності», — каже мистецтвознавиця.
Згодом команда проєкту оформилася в громадську організацію «Мистецьке об’єднання “Символи ідентичності”». Її зареєстрували 8 квітня 2026 року.
До команди увійшли люди з різних куточків України та світу. Серед ініціаторів і візіонерів проєкту — тернополянин Володимир Бурий.
Відбиток замість голки
Для багатьох українців слово «рушник» передусім асоціюється з вишивкою. Вибійка працює за зовсім іншим принципом.
Це техніка декорування тканини за допомогою штампа, кліше та фарби. Різьблений штамп змочували фарбою, а потім притискали до тканини. В інших випадках тканину прокочували по штампах або різьблених дошках.
Хоча в Україну вибійка прийшла приблизно в XI столітті, сама техніка значно давніша. Її історія сягає періоду, коли люди почали декорувати предмети навколо себе.
На українські землі та в Європу вибійка прийшла зі Сходу. Про це, зокрема, свідчать орнаменти на старовинних тканинах — рослинні мотиви, зображення гранатів та інших рослин, які не ростуть в Україні.
В українській традиції техніка мала різні назви — вибійка, набойка, димка, друкованиця.
Вибійкою займалися майстри-крашальники. Переважно це були чоловіки, які ходили селами та пропонували людям задекорувати домоткане полотно.
Вибійка була поширена практично на всій території України. Її використовували для виготовлення та оздоблення скатертин, домашнього текстилю, чоловічого та жіночого одягу, нижнього та плечового одягу, хусток.
Найбільшу колекцію вибійчаних творів, тканин, штампів і робочих інструментів зберігає Національний музей декоративного мистецтва України в Києві.
Однак тривалий час вибійку сприймали передусім як етнографічний матеріал.
«Вишивка — це було круто, а вибійка — це таке було щось швиденько і трошки бідненько», — описує колишнє ставлення до цієї техніки Каріна Гаєва.
Вибійка не вимагала дорогих ниток, бісеру чи складних матеріалів, тому була доступною для різних верств населення. Передусім це була практична техніка для побуту.
Коли вибійка стала промисловою
Наприкінці XIX — на початку XX століття вибійка переживала новий розвиток.
Зокрема, Варвара Ханенко в Оленівці на Київщині розвивала мануфактури, серед ремесел яких була і вибійка.
Її використовував у своїй практиці й Василь Кричевський. Він розробляв зображення для тканин, які потім використовувалися для виготовлення хусток. Частину такої продукції продавали за кордоном.
Саме початок XX століття став періодом активного розвитку авторської вибійки. Митці створювали нові орнаменти, переосмислювали традиційні мотиви та шукали сучасні форми.
Згодом ручна техніка не стільки зникла, скільки трансформувалася. Її поглинула промисловість: ручний друк на тканині поступово став механізованим і перейшов у мануфактурне виробництво.
Сьогодні ж митці намагаються повернути саме ручну вибійку.
Каріна Гаєва використовує навіть 3D-принтер для виготовлення сучасних штампів.
«Техніка вибійки завжди була про технологію, про розвиток, про щось таке майбутнє», — пояснює вона.
Тому поєднання давньої техніки та сучасних технологій для неї є цілком логічним.
Від «простого» ремесла до носія пам’яті
Цінність ручної вибійки сьогодні змінюється.
Якщо сто років тому її могли сприймати як простішу альтернативу складній вишивці, то в епоху масового виробництва, машинної вишивки та глобальної технологізації ручний відбиток набуває зовсім іншого значення.
«Ручна вибійка і відбитки вже набувають зовсім іншої цінності. Це вже щось дуже важливе, дуже особисте, дуже сакральне», — говорить Каріна Гаєва.
Вона зауважує, що вибійка мала певні відмінності залежно від способу використання, але говорити про жорсткий поділ на подільську, слобожанську чи інші регіональні школи так само, як у випадку з вишивкою, складно.
Вибійка передусім працювала з патернами — невеликими зображеннями, які повторювалися по всій поверхні тканини.
Наприклад, спідниці-димки прикрашалися дрібним повторюваним малюнком. Здалеку така тканина справді нагадувала легку димку.
У вибійці використовували рослинні орнаменти, квіти, геометричні та інші мотиви. Окремо декорували хустки, чоловічий одяг, плечовий одяг.
Нові сенси старих символів
Сьогодні вибійка отримує ще одну важливу функцію — стає способом говорити про пам’ять та ідентичність.
Каріна Гаєва зазначає, що ми не можемо достовірно знати, який саме сакральний сенс вкладали давні майстри у кожен орнамент. Проте сучасні митці свідомо працюють зі знаками та символами.
«Кожен штамп вже щось символізує і означає», — пояснює вона.
Тепер це не просто декоративний патерн заради естетики. Відбиток може бути носієм пам’яті, особистої історії або певного повідомлення.
Водночас мистецтвознавиця наголошує: усе декоративно-ужиткове мистецтво є відображенням світогляду людей, які його створювали.
«Це не просто утилітарна річ, не просто тарілочка, не просто тканина, це світоглядна модель того часу для українців», — говорить Каріна Гаєва.
На її думку, орнамент показує не лише те, яким був світ, а й те, яким люди його уявляли.
30 рушників і 22 країни
Нині колекція вибійчаних рушників XXI століття приїхала до Тернополя.
Експозицію змонтували у патріумі торговельно-розважального центру «Подоляни». Тут представили 30 рушників із описами, QR-кодами, інформацією про авторів та учасників проєкту.
Окремим елементом виставки став п’ятиметровий журавель, який здіймається приблизно на три метри над простором експозиції. Поруч розмістили колективний рушник, який приїхав до Тернополя зі Швейцарії.
Виставка є частиною міжнародного туру проєкту «Знаки ідентичності».
Від 19 травня колекція вже побувала у восьми країнах та 13 містах Європи й Африки. Серед них — Касабланка, Відень, Лісабон, Роттердам, Зандам, Берн та Зальцбург.
Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Міністерства закордонних справ України. На заходах у різних країнах були присутні українські дипломати, представники місцевої влади та українських громадських організацій.
Світовий тур продовжиться. У вересні команда планує вирушити до Німеччини, а надалі — до Сполучених Штатів, Канади, Індонезії та Філіппін. Частину цих поїздок запланували на 2027 рік.
Вибійка, яка вийшла за межі України
Одним із найцікавіших результатів міжнародного туру стало те, що українська традиція почала поширюватися серед людей, які раніше про неї навіть не знали.
Каріна Гаєва розповідає, що після виставки в Касабланці представниці української громадської організації «Калина» почали проводити воркшопи з вибійки для марокканців.
До знайомства з проєктом вони практично нічого не знали про цю техніку.
Для Каріни Гаєвої це є одним із головних доказів сили української культурної дипломатії.
Українці за кордоном не просто зберігають власну культуру — вони стають її представниками, створюють нові зв’язки та знайомлять із нею людей у країнах, де про українські традиції могли раніше майже нічого не знати.
Саме тому «Знаки ідентичності» для його авторів — не лише мистецька виставка. Це спроба створити мережу сучасного українства у світі.
І вибійка в цьому проєкті стає своєрідним відбитком української присутності — давньою технікою, яка отримала новий зміст у XXI столітті.
Благодійний воркшоп у Тернополі
У межах виставки у Тернополі запланували й благодійні заходи.
У п’ятницю, 14 серпня, о 16:00 відбудеться воркшоп із вибійки. Учасникам обіцяють надати все необхідне для роботи. За бажанням можна принести власну футболку і задекорувати її вибійкою.
Усі зібрані під час заходу кошти передадуть на підтримку медиків «Трійки».
А 16 серпня відбудеться фінсаж виставки. У програмі — урочисті заходи, презентація проміжних результатів світового туру колекції вибійчаних рушників XXI століття та фешн-шоу вибійчаного одягу Каріни Гаєвої за участі студентів Тернопільського коледжу.
Так давня техніка, яка колись була частиною повсякденного українського побуту, сьогодні стає мовою, якою українці розповідають світові про себе.
І кожен відбиток на тканині у цьому проєкті — це вже не просто орнамент. Це знак пам’яті, приналежності, зв’язку з Україною та прагнення зберегти свою ідентичність незалежно від того, у якій країні зараз живе людина.
