Активісти Тернополя вимагають замість Пушкіна встановити пам’ятник Лесі Українці

На теренах Тернопільської області є багато людей, які своїм життям і працею стверджували Україну, боролися за її відродження. Але про них мало знають, бо вони робили свою справу за велінням серця, а не для піару чи високих посад. Одним із таких є тернополянин Петро Маленький, котрий вніс свій вклад у становлення незалежної України, пише Номер Один. 

«Пригадую, як до Горохівського на квартиру приходили з обшуками»

– Пане Петре, пригадайте, коли Ви почали активно брати участь у національно-визвольних змаганнях?

– В’язень радянських концтаборів Левко Горохівський, який заснував і очолював Тернопільську філію Української Гельсінської спілки, запропонував вступити до їхніх лав, і я погодився. Мені призначили зустріч. Я приїхав на вказане місце, невідомі мені на той час особи привели до помешкання Горохівського, де я написав заяву і так став членом Гельсінської спілки. Тоді працював у три зміни й активним учасником спілки не був, потім змушений був розрахуватися з роботи і повністю присвятив себе УГС, паралельно влаштувався працювати в кооперативі, аби було за що жити. Гельсінська спілка боролася за права людини і свободу слова. УГС була однією з перших, хто публічно виступав за те, щоб Україна була самостійною державою і вийшла з тенет більшовицької імперії. Пригадую, як до Горохівського на квартиру приходили з обшуками. Адже тодішній радянській владі не подобалося, чим він займається, та й правоохоронці добре знали, хто такий Горохівський, який раніше був ув’язнений за свої поезії. Коли визвольний рух набував ширших масштабів, до УГС вступали все нові й нові люди. З ними об’їздили майже всі села Тернопільщини, виступали на мітингах, інформували людей, хто ми, які наші ідеї і чого добиваємося.

– Який із заходів тих буремних часів справив на Вас найбільше враження?

– Перша велика мирна акція у Тернополі 30 липня 1989 р., коли було освячення могил Січових стрільців і жертв сталінських репресій на Микулинецькому кладовищі, а спілка приєдналася до панахиди. Дорогою учасників поминального заходу міліція пробувала зупинити.  Та оскільки ця акція була легітимною, то змушена була дозволити їм іти далі. Колона розтягнулася на 1 км. На цвинтарі до могил Січових стрільців прибули члени УГС з прапорами, отож панахида, освячення могил і траурний мітинг проходили в синьо-жовтому забарвленні.

А 23 серпня того ж року в парку Національного відродження відбулася ще одна широкомасштабна патріотична акція протесту з приводу 50-річчя підписання пакту Молотова-Ріббентропа, яка прогриміла на всю Україну  і в якій взяли участь понад 100 тисяч людей. Правда, ця акція вже не була зовсім безкровною. Після офіційної частини вирішили організованими групами йти у центр Тернополя. Половина пішла через міст у районі 6-го магазину, інша частина – через міст біля тодішнього політехнічного інституту. В обох місцях стояв поліцейський кордон, але люди мали твердий намір іди до «білого дому», щоби виставити партійному керівництву прості вимоги: дозвіл на мітинги та друкування незалежної преси, свобода слова тощо. Нам пообіцяли, що задовольнять наші вимоги, і правду кажучи, деякі з них таки було виконано. 

«Будете знімати Леніна – будемо стріляти»

– Розкажіть про ситуацію, коли у Тернополі зносили пам’ятник Леніну і Ви були активним учасником тих процесів.

– Тодішня новообрана демократична міська рада Тернополя ухвалила рішення про демонтаж пам’ятника Леніну як творцю геноциду. Питання було в тому, що міська рада рішення то ухвалила, а з самим демонтажем тягнула. Близько трьох днів біля пам’ятника стояли люди із закликами забрати Леніна. Я з однодумцями прибув на площу, і ми почали активно висловлювати свою думку, аби пришвидшити його знесення. Наступного дня вирішили йти до тодішнього міського голови Тернополя В’ячеслава Негоди. Просили його надати нам кран, аби забрати пам’ятник. Зрозумівши, що він нам не допоможе, вийшли з міської ради з думками, де самостійно знайти техніку. Нам допомогли, і техніка таки прибула. Начальник міліції Станіслав Головко став на бік народу і законної влади Тернополя. Його та мого побратима «запросили» до управління внутрішніх справ. Там на них чекав особисто заступник міністра МВС УРСР, генерал-майор Бердов, який прибув з Києва. Головка у підсумку звільнили з органів міліції, а моєму товаришеві пригрозили, мовляв, будете знімати Леніна – будемо стріляти. Та демонтаж усе ж таки відбувся, а завдяки Станіславу Головку міліція, окрім охоронних функцій в події не втручалася.

– Як далі склалося Ваше життя?

– Після знаття Леніна були часи становлення Незалежної України. Члени УГС?УРП чимало доклалися, і на референдумі українці з різних куточків країни проголосували за Незалежність України. Тоді ставала на ноги наша держава, мені пропонували не раз балотуватися в депутати, обіцяли підтримку, але я вирішив, що це не моє. На основі Гельсінської спілки створилася Українська Республіканська партія, головою якої став ще один дисидент – Левко Лук’яненко, я ж не потребував похвали чи якогось піару, працював у партійній структурі, розбудовував УРП.  Навіть зараз телефонують, пропонують представити до різних нагород з національно-визвольних змагань, я ж постійно кажу, що мені не треба, бо вважаю, що є люди, які більш запам’яталися і зробили більший внесок у повалення комуністичної влади на наших теренах. Доповнюючи тему з демонтажем пам’ятника Леніну, нещодавно побачив сюжет на одному з тернопільських телеканалів. Був дуже вражений, адже ніхто з вищеперелічених осіб, які потрапили в об’єктив журналістів, там не був і відношення до демонтажу не має.  Вкотре переконуюся, як змінюється історія, приховуються істинні прізвища людей, які стояли в авангарді національно-визвольного руху.

«Вдумайтеся: у Грузії є чотири пам’ятники Лесі Українці, а в нашому місті – жодного!»

– Чув, що Ви один з ініціаторів встановлення пам’ятника Лесі Українці в Тернополі?

– У Тернополі є громадський активіст Олесь Джур. Понад три роки тому в нас виникла ідея встановити пам’ятник Лесі Українці. Пішли до на той час начальника управління культури Тернопільської міської ради Олександра Смика з пропозицією встановити пам’ятник Лесі, оскільки наближався поважний ювілей – 150-річчя від дня народження поетеси. Наша пропозиція була проігнорована.

Минулого року, коли відбувався захід до 30-ї річниці «повалення Леніна» в Тернополі, мені надали слово. І коли я вийшов і сказав свою думку, багато хто був шокований. Звісно, я зачепив і ситуацію, котра трапилася з пам’ятником Лесі Українці, розповів людям, що 30 років тому міська влада боялася демонтажу пам’ятника Леніну, а сьогодні вона проти демонтажу Пушкіна, який абсолютно не потрібен Тернополю. Я зачитав інформаційний документ, який мені надала міська рада, що Пушкін є окрасою міського середовища. У багатьох повідкривалися роти після почутого. Після таких подій я викреслив зі свого життя певні прізвища, які спочатку говорили одне, а потім – інше.

А 23 вересня минулого року мав зустріч із Михайлом Головком. Просив, аби він порекомендував, як краще поступити, адже керівництво Тернополя не захотіло нас слухати. Ви вдумайтеся, у Грузії є чотири пам’ятники Лесі Українці, а в нашому місті – жодного! Важливим моментом є те, що ми з архітекторами вже мали що запропонувати. Головко сказав, що вирішить це питання. Через декілька місяців приїхав скульптор, організували зустріч із компетентними людьми, які тоді запропонували встановити пам’ятник Лесі Українці замість Пушкіна. Спочатку ми хотіли, аби пам’ятник українській поетесі стояв ближче до фонтана біля колишнього приміщення «Укрпошти», щоби поєднати водну стихію і поетесу, як у «Лісовій пісні». Але ж все-таки погодилися на місце, де стоїть Пушкін. Потім з’явилася інша версія – встановити пам’ятник Українці на місці літака на Східному масиві. Тоді я знову зустрівся з Михайлом Головком, котрий уже став головою Тернопільської обласної ради, щоби пояснити, що Пушкін засмічує наше інформаційне поле. Після цього отримав офіційний документ з Тернопільської міської ради, де говориться, що пам’ятник Пушкіну не несе ніякої загрози. На цьому наші спроби закінчилися. Прикро про це говорити, але за совітів знімав пам’ятник Леніну, а за націоналістичної влади не можемо зняти монумента Пушкіну, який є чужим для нашого міста, і встановити Лесі Українці.  Водночас сподіваюся, що пан Головко дотримає слова і пам’ятник видатній поетесі в Тернополі таки постане.

«Свобода» в Тернополі пам’ятник заборонила, а пропіаритись на імені Лесі Українки не забула»

– Нещодавно відбулося святкування 150-річчя від дня народження Лесі Українки. І хоча пам’ятника в Тернополі цій унікальній жінці немає, але він є у селі Миролюбівка Тернопільського району.

– З однодумцями вирішили поїхати у село Миролюбівка на відзначення 150-літного ювілею від дня народження Лесі Українки біля її пам’ятника. Вияснилось, що там була присутня і політична сила «Свобода», яка також вирішила вшанувати поетесу. Дивно, правда ж, «свободівська» влада в Тернополі пам’ятник заборонила встановлювати, а пропіаритись ця політсила на імені Лесі Українки не забула. Від себе додам, що наше святкування людям сподобалося, а це означає лише те, що всі наші задуми не повинні бути марними. Тому я своєї місії не покину і з однодумцями доб’ємося, аби пам’ятник Лесі Українці був у Тернополі, тому що творчість поетеси виховувала б молодь та майбутнє покоління в дусі національного світосприйняття, а пам’ятник став би символом культуротворчого процесу.

– І на завершення нашої розмови хотілось би побільше дізнатися про Вас, пане Петре?

– Народився я 19 січня 1950 року в селі Чистилів Тернопільського району. За освітою – вчитель фізичного виховання. 10 років пропрацював у селі, потім – у залізничному депо спортивним інструктором, згодом – в училищі. У 1983 році за свою патріотичну позицію був звільнений з роботи і за порадою рідних і друзів виїхав до Сибірі. Донесли на мене, скажу так. Коли повернувся, “добрі люди” просили вибачення. Мав досвід роботи в одному з перших на Тернопільщині кооперативів, який виготовляв пластмасу і вироби з неї. А далі була Гельсінська спілка, Республіканська партія, громадсько-політична робота, про яку я вам уже розповідав…

Віталій Попович, Сніжана Матяш

Джерело: Тижневик “Номер один”