«Горілку запивав яйцями й точно був у штанах», – знаменитий письменник Тернопільщини про випускний
Сучасні реалії святкування випускних вечорів такі, що мимоволі згадуєш анекдот: випустив доньку зі школи, а по грошах — ніби заміж віддав. Справді, сьогодні випускні бали більше перетворюються на змагання зачісок, суконь, ресторанних меню та батьківських гаманців. Але, як і багато років тому, незмінним залишатиметься одне — у розчулених батьків накочуватимуться на очі сльози, коли їхня дитина отримуватиме атестат, а в самих випускників перехоплюватиме дух від перспектив, що відкриваються в іще не звiданому дорослому життi. Та незалежно від того, на пароплаві відзначатимуть своє прощання зі школою новоспечені випускники чи в їдальні сільської школи, цей вечір обов’язково запам’ятається, як запам’ятався він українським знаменитостям, які на прохання «УМ» погодилися згадати найяскравіші моменти своїх випускних балів та поділилися, чи збулися їхні мрії, з якими вирушали в доросле життя.
Євген Дудар, письменник, випускник 1954 року Озерянської середньої школи (Тернопільщина):
— Зараз кажуть, ніби діти багато п’ють, а ми на випуску так були понапивалися!.. Ще й запивали горілку сирими яйцями, бо хтось із досвідчених випивох сказав, ніби від того менше п’янієш. Застілля в нас було як на ті часи щедре: випивки багато, закуски теж. У класі нас було до тридцяти учнів — я в клас Б ходив, а був ще й А — село ж величезне! Тож гурт був великий, разом із нами й учителі святкували… Танцювали цілу ніч! А на світанку пішли до річки Восушки, тоді вона ширша була, стояли на містку, милувалися, як сонце сходило. Потім по хатах розійшлися, відіспалися, а ввечері знову зустрілися. Словом, гуляли добре! Як вдягнений був? Точно пам’ятаю, що був у штанах (сміється). Сорочка на мені була білосніжна, туфлі — не чоботи, бо то червень був. Може, ще піджак якийсь теліпався, того вже не пригадаю. З одягом узагалі тоді було сутужно, не було такої розкоші, як сьогодні, — раз вдягнув та й викинув.
Медалі в мене не було — слава Богу, що я й так школу закінчив. Алгебру успішно списав у свого товариша Євгена Лисого, бо просто ненавидів цей предмет. А вчителька хімії мені відверто сказала: «Хлопче, з тебе нічого не буде». Але коли я зi шпаргалки списав на екзамені, вона змінила свою думку: «Може, каже, з тебе ще щось і вийде» (сміється). Вступати хотів у театральний інститут, і всі вірили, що я буду великим актором. Та я поїхав і успішно провалився. А вже коли став журналістом і письменником, працював у «Перці», мені пропонували від «Укрконцерту» двічі на тиждень виїздити на концерти. Не погодився, бо редактор Маківчук мене точно вигнав би… Отак професійний артист із мене не вийшов, зате вийшов письменник. А на сцені навіть без театрального інституту я сотні разів виступав.
Анатолій Паламаренко, випускник 1956 року Макарівської середньої школи (Київщина):
— Добре пам’ятаю, що на врученні атестатів багато нас плакало, і я в тому числі… А потім мене самого понесло в поле, сів на горбочку… Вже починало колоситися житечко, його гойдав вітерець. І я дивився на цю природу і мав дивне відчуття того, що сьогодні закінчується найпрекрасніший відрізок мого життя — все, дитинство минуло… Зараз часом запитую своїх земляків з Макарова: «Ну що, плакав хтось на випуску?» (сміється). Ніхто! Зараз усе по–іншому, щедрі столи, шашлики, хіба там є місце сльозам? А в нас ніякого святкового застілля не було, про що ви кажете? Ми бідні були всі, колгоспники. І батьки наші, і ми змалку працювали дуже тяжко. Це ж післявоєнні часи, скрута велика. І ми в свої дитячі роки були вже досить дорослими, намагалися якусь копійку заробити… Куди вступатиму, я чітко знав. Я ж змалку на сцені. І майбутнє пов’язував тільки з цим. Пригадую, скільки ще школярем виїздив з різними агітбригадами: після концерту біля кагату чи якогось корівника нам накривали стіл — сало там якесь, хліб, олія — отакі були гонорари (сміється).
Світлана Білоножко, телеведуча і співачка, випускниця 1973 року (Дніпропетровськ):
— Найяскравіший спогад про випуск — це відчуття того, що було здорово. А якихось деталей уже й не пригадаю. Взагалі дуже сумно прощатися зі школою. Хочеться, щоб ця мить продовжувалась, якомога довше: адже там лишилися друзі, улюблені вчителі, перше кохання. У якому наряді прийшла на випуск? Було світле платтячко, бантики красиві й зовсім ніякої парфумерії та косметики, тому що все було своє, натуральне — великі червоні губи, великі блакитні очі, розкішне біле волосся. Так і поїхала поступати в театральний.
Сергій Фоменко (Фома), фронтмен гурту «Мандри», випускник 1989 року ліцею східних мов (Київ):
— Якщо чесно, то я не дуже пам’ятаю свій випуск. Адже у ті роки це все по–іншому було, спокійніше, тихіше — такого руху й ажіотажу не спостерігалося, як зараз. Пригадую, після урочистої лінійки в їдальні поїли, поговорили та й усе. Ще пам’ятаю, вдягнувся в якийсь нестандартний костюм… На випускному я ще не знав, куди хочу вступати, бо… не збирався вступати. Я планував подорожувати, що, власне, і сталося. Моя мрія здійснилась.
Василь Вірастюк, стронгмен, володар титулів «Найсильніша людина України» та «Найсильніша людина світу», випускник 1989 року середньої школи №4 м. Івано–Франківськ
— Я пішов зі школи після 8–го класу, тому випускного як такого не було — в ті часи гучно святкувати це було не прийнято. Не став закінчувати десятирічку, бо знав: моє життя буде пов’язане зі спортом, не хотів гаяти часу й одразу вступив до технікуму фізичної культури в Івано–Франківську.
Мирослав Слабошпицький, кінорежисер, випускник 1991 року:
— Мені дещо складно коментувати випускний, бо вражень більше інтимних (сміється). Звичайно, сонце зустрічали й усе таке інше, але в більшості кожен того вечора займався чимось своїм. Загалом враження дуже позитивні. Я з дитинства знав, ким хочу бути і куди вступати. Власне, так усе і відбулося — закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка–Карого, займаюсь улюбленою справою.
Лідія Таран, телеведуча, випускниця 1994 року гуманітарного ліцею КНУ імені Т. Г. Шевченка (Київ):
— Усе відбувалося на пароплаві. Там і схід сонця зустрічали. Але саме дійство було скромним. Вечір проходив у строгості. Хоч батьків і не було, проте ми були свідомі самостійні люди — нічого недозволеного не робили. Звичайно, випили якогось алкоголю й усю ніч танцювали на палубі — це і є мої найяскравіші враження. Тоді так збiглося, що одразу після випуску потрібно було подавати документи, тож розслабитися повністю не дуже вийшло. А от своє вбрання я досі добре пам’ятаю: це було довге облягаюче плаття чорного кольору… Тоді я ще не знала, яку професію хочу обрати. І подавала документи до кількох вишів. У Київському інституті міжнародних відносин я не пройшла співбесіду, тому вступила до Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
Олеся Теліженко, дизайнерка, випускниця 2001 року колегіуму «Берегиня» від НауКМА (Черкаси):
— У моєму випуску мені запам’ятався випуск — ось найкоротша відповідь (сміється). Це перехід у нове доросле життя, школа лишається позаду, розставання з друзями, однокласниками — все так трепетно і хвилююче. Найбільше запам’яталося, як ми зустрічали схід сонця над Дніпром. Ми стояли, витягнувши руки до сонця. Це було символічно — асоціація зі сходом нового життя. У мене був авторський випускний костюм фіолетового кольору: топік, довга спідниця і прозора накидка — вбрання як майбутній модельєр я тоді спроектувала сама. І воно стало однією з перших моїх серйозних робіт. Ким хочу стати, я знала ще за кілька років до закінчення школи. Але до останнього вагалась куди вступати: до «Могилянки» чи академії мистецтв у Львові. Але доля так розпорядилася, що іспити і там, і там починалися в один день. Тому я вирішила продовжити шлях своїх батьків і вступила до академії мистецтв. Не шкодую, адже моя мрія здійснилася.
Коментарі вимкнені.