Лікар із Тернополя Наталія Красій: «Моя робота стимулювала мене й до спорту»

Минуло два роки, як лабораторія університетської лікарні функціонує в новому приміщенні. В охайних, затишних і просторих кабінетах набагато краще працюється, люблять жартувати медпрацівники.

Наталія Красій – лікарка-бактеріологиня, у лабораторії працює одразу після закінчення медуніверситету. 17 років – достатньо, щоб професія стала рідною. Більше того, нещодавно Наталія Іванівна завершила роботу над кандидатською дисертацією. Але спершу дізнаюся, що спонукало обрати медичний фах.

– Я мріяла про хірургічну справу, навіть у студентські часи відвідувала хірургічний гурток, – розповідає Наталія Красій. – Потім мені подобалася психіатрія. Проте ні хірургом, ні психіатром так і не стала. Мабуть, там, у Всевишнього був свій задум. Щоправда, я отримала скерування на роботу психіатром, але на Івано-Франківщину. Це був для мене неприйнятний варіант, бо моя сім’я залишалася в Тернополі. Довелося їхати до столиці, в Міністерство охорони здоров’я, просити відкріплення. Мені пішли назустріч і місцем мого працевлаштування стала лабораторія університетської лікарні. Для мене це була цілковита несподіванка, але я не відступала. За кілька місяців вивчила всі тонкощі фаху. Усі лабораторні дослідження, які проводимо тут, неабияк допомагають у роботі лікарям.

– Але ви готували себе для цілком іншої спеціалізації. Не було складно?

– Спочатку було дуже непросто. Довелося досконало вивчати бактеріологію, адже в університеті вчили лише мікробіологію. Мій фах для мене на початку був дуже чужим і незнайомим. Проте мала добрих вчителів, наставників. Тепер, спілкуючись зі своїми одногрупниками, які здійснили мою давню мрію та стали психіатрами, розумію, як добре, що моя мрія залишилася-таки нездійсненною. Психіатрія – дуже виснажлива. А я тепер обожнюю те, чим займаюся.

– Знаємо, що робота надихнула Вас на написання дисертації. Якій темі присвятили свою наукову роботу?

– Зараз великою проблемою не лише в Україні, а й у всьому світі є резистентність до антибіотиків. Це стало основною темою моїх наукових досліджень. До слова, резистентність – це природний процес, при якому в бактерій з часом розвивається стійкість до антибіотиків. Це призводить до того, що ефективність уживання ліків поступово знижується або втрачається цілком. 13-19 листопада навіть відзначають Всесвітній тиждень правильного використання антибіотиків. Стійкість до антибіотиків (антибіотикорезистентність) нині є однією з найбільш серйозних загроз для здоров’я людства.

– Плануєте зайнятися викладацькою роботою?

– Ні, наукові дослідження – це радше екзамен для себе, чи впораюся.

– Захист дисертації став справжнім викликом насамперед самій собі. Чи часто такі виклики ставите перед собою?

– Після захисту дисертації я з головою поринула у спорт. Хоча в дитинстві займалася гімнастикою. Тренери хотіли забрати в професійний спорт, але батьки побоялися, що я тоді занехаю навчання. Про гімнастику довелося забути назавжди. Спочатку я навіть трохи зраділа, бо стільки вільного часу з’явилося. Минуло небагато часу й я засумувала, але вороття уже не було. Час від часу ходила в тренажерну залу, щоб підтримувати себе в формі. Торік мені тренери запропонували спробувати себе на змаганнях з паверліфтингу й побачили, що мені під силу великі навантаження. Паверліфтинг визначають три вправи: присідання зі штангою на плечах, жим штанги лежачи на горизонтальній лаві та тяга штанги. У цьому виді спорту, на відміну від бодібілдингу, важливі силові показники, а не краса тіла. Мені така ідея дуже сподобалася, тож я захотіла спробувати. Подумала: гарно та приємно було б собі зробити подарунок до свого ювілею – стати чемпіонкою. Взялася посилено займатися з тренером і результат не змусив чекати. Я виграла змагання й здобула титул чемпіонки Європи з паверліфтингу в своїй ваговій категорії. Цього року отримала спортивний розряд і стала кандидатом у майстри спорту. У присіданні зі штангою я взяла рекорд України – 105 кілограмів. Чесно кажучи, хотіла його подолати, але не вдалося, тож усе ще попереду.

– Як сини сприйняли не надто жіноче захоплення мами – тягати штангу?

– Вони були здивовані. Спочатку вважали, що все несерйозно. Тепер же щиро вболівають і радіють кожній моїй перемозі. Молодший син навіть ходить зі мною в тренажерну залу. Я стала для нього своєрідним стимулом.

– Окрім спорту, маєте захоплення для душі?

– Так, щонеділі співаю в церковному хорі. Це дає мені великий заряд енергії на цілий тиждень. Важко навіть свій стан описати. У такі хвилини відчуваю велике духовне піднесення й внутрішню гармонію.

– Яку б ще вершину хотіли підкорити?

– Дуже хочу записатися на танцювальний гурток. Наразі обдумую, як маю поєднати це зі спортом. Але, гадаю, в мене все неодмінно вийде. Якщо спорт – це перевірка на стійкість і щоденна перемога над собою, то танці – це гармонія й відчуття власної жіночності. Через танець можна проявити себе, передати емоції та власний внутрішній світ.

– Ваше життєве кредо?

– Щастя – всередині нас, воно залежить від нас.

Мар’яна СУСІДКО,

Джерело: видання ТНМУ ім. І. Горбачевського Медична Академія