Коментар тижня. Не смішно!

Чергове 15-відсоткове підвищення тарифів на електроенергію саме з 1 квітня у профспілках назвали невдалим урядовим жартом – таким собі розіграшем, від якого мільйони українців  ще довго сміятимуться, так би мовити, на кутні зуби.

Узагалі ж, пострадянський  День сміху у нашій незалежній країні з кожним наступним роком стає усе більше схожим на Міжнародний день дурня. Уже не вперше нас роблять дурнями вітчизняні політики і державні мужі. Причому це відбувається не обов’язково  1 квітня, а й в інші календарні дні. Наприклад, так сталося і два місяці тому, коли Кабмін Азарова дав добро НКРЕ на підвищення вартості не лише  енергоносіїв, а й  комунальних послуг.

До слова, як стверджують економісти, уже цьогоріч День дурня в Україні має усі підстави стати традиційним  – урядовці гучно відзначатимуть його щоразу після кожної поступки на догоду МВФ. Зокрема, у серпні – коли знову більш як на третину планують підвищити тарифи на електроенергію, у жовтні – коли  українців очікує наступне зростання ціни на тепло і гарячу воду тощо.

На Національному форумі профспілок України порахували, що у 2011 році кожна сім’я змушена  буде сплачувати за рахунками енергогенеруючих та комунальних компаній у середньому на 1700 гривень більше, ніж платила торік.

Звичайно, будь-де приведення  тарифів до економічно обгрунтованих є  закономірною умовою наповнення державного бюджету та й узагалі забезпечення подальшого  соціально-економічного розвитку країни. Однак не думаю, що десь там, у Європі, хоча б на мить забували про реальні  фінансові можливості своїх громадян, а тим паче – про соціальний захист найбільш вразливих категорій  населення.

У нас, очевидно, усе відбувається з точністю до навпаки. Змушують платити на 1700 гривень більше, ніж торік, а мінімальну зарплату  підвищують лише на 17 гривень, мінімальні пенсії – на 14, прожитковий  мінімум – на 19 гривень з копійками. А якщо врахувати ще й галопуючу  інфляцію, багатократне подорожчання майже усіх продуктів, послуг, товарів широкого вжитку, то вимальовується аж надто сумна картина життя-буття пересічних українців. І тут уже, як мовиться,  зовсім не до сміху.

Узагалі ж, на думку автора найбільш дискримінаційних урядових проектів Сергія Тігіпка, країна ще й дотепер не впала у фінансову прірву тільки завдяки тому, що 4,9 мільйона наших співвітчизників щомісячно отримують  пенсію нижчу  за 900 гривень.

Іншими словами, якби ці колишні доярки, водії, робітники, хлібороби, вчителі з благословення  держави не стали жебраками, то усім іншим 40 мільйонам українців було б сьогодні  ще гірше.

Залізна логіка, чи не так? Щоправда, грунтується вона не на бажанні  встановити у країні єдині правила суспільного життя для усіх, а швидше на прагненні  зберегти соціальний рай для вибраних, відправивши   у пекло злиднів тих, хто не сидить у теплих кабінетах чи офісах, хто не краде мільйонів чи мільярдів, хто не має жодного шансу, а швидше – бажання розбагатіти за чужий рахунок. Наприклад, як  це свого часу зробили більшість нинішніх міністрів Кабміну Азарова.

Зокрема, за даними Інституту Горшеніна, свої мільйонні статки задекларували урядовці Андрій Клюєв, Борис Колесніков, Сергій Тігіпко, Юрій Бойко і Микола Присяжнюк. Натомість Віктор Балога і Микола Злочевський хоча й не афішують на загал своїх мільйонів, проте де-факто також володіють ними.

Ще низка міністрів реєструють свою власність на близьких родичів. Так, Микола Азаров і Олександр Лавринович – на своїх синів, Дмитро Табачник – на рідного брата. Про це йдеться у доповіді Інституту Горшеніна “Великий український бізнес і уряд України”, представленій у Брюсселі.

Крім того, за останній рік статки багатьох урядових мільйонерів суттєво зросли. Перший віце-прем’єр Клюєв розбагатів торік на більш ніж півмільярда доларів, а соціальний віце-прем’єр Тігіпко – на чверть мільярда. І це лише інформація з відкритих джерел, уточняють автори звіту. Доповідь оцінює статки загалом 12 із 16 членів уряду Азарова.

Як на мене, оприлюднені експертами факти з життя державних мужів і є саме тією істиною в останній  інстанції, яку влада так ревно оберігає від народу. Концентрованою правдою, яку  чиновники заховали подалі від людей  за ширмою зухвалої брехні, нігілізму та дутої співчутливості.

Вони сміються з нас щодня з телеекранів, повчаючи, як саме “треба жити за статками”. Вони насміхаються над тими, хто змушений  рахувати копійки,  кепкують з тих, хто ніяк не може звести кінці з кінцями.

“Віл свині – не товариш” – якось довелося  почути з уст новоспеченого олігарха. Розсміявся йому у вічі, бо, справді, між тими, хто вміє трудитися, і тими, хто звик лише жирувати, – величезна  різниця.