Соліст гурту «С.К.А.Й.» Олег Собчук вважає, що не можна ховати світ від дітей

«Тотальна ейфорія, коли мороз іде по шкірі від щастя. Стоїш на сцені, бачиш перед собою сотні, тисячі облич, які раді тобі, які співають твої пісні. Момент слави, який можна порівняти хіба з народженням дитини. Таке трапляється дуже рідко, але буває… Заради таких миттєвостей треба жити», – так вважає лідер гурту «С.К.А.Й.» Олег Собчук.

– Сьогодні ви не тільки частинка популярної групи, але й автор сольного проекту «Muza». Уже відбулась репрезентація цієї концертної програми. Як народилася ідея створити власну «Музу»?

– Задум сольного проекту оселився у моїй голові давно, і це ні для кого не було секретом. Разом із гітаристом, ми вже давно хотіли зробити щось таке, що відрізнялося б й акустично, й за концепцією від «С.К.А.Я.». А народилося все доволі спонтанно: тоді ми довго працювали у студії над новим альбомом, і страшенно захотілося чогось нового, тихішого.

– А як тоді «С.К.А.Й», вони з «Музою» між собою не «посваряться»?

– Це два різних проекти, які розвиватимуться паралельно, навіть музиканти будуть практично ті ж самі. Але в «Музі» з’являться й інші інструменти: саксофон, труба, контрабас. У планах взагалі – чимало нового. Так, уже цієї весни вийде ще одна композиція «Я тебе люблю», а нині вже є «Історія» – дует із фольк-співачкою Мартою Шпак.

– А чому виникла потреба створити щось інше?

– Як би дивно це не звучало, але в мені живе дві людини: одна – дуже спокійна, а інша – це «бомба» та «вибух». І хочеться, аби вони обидві реалізувалися.

– «С.К.А.Й.» – це рок-команда, яка грає і легшу музику…

– В Україні дуже «галаслива», гучна музика перебуває поза комерцією, і реальний рок-н-рол у нас майже неприбутковий. Тому рок-колективам доводиться знаходити так звану «золоту середину». «С.К.А.Й», власне, це і робить. Таким чином, на телебаченні у нас – музика для широкого загалу, а на закритих вечірках та в клубах – дещо інша. Звичайно, якби «С.К.А.Й.» мав кілька телеканалів і радіостанцій, то робив би те, що хоче. А так ми, правда, теж робимо те, чого хочемо, але все таки з розрахунку на побажання слухача.

– Як все таки вдалося гурту з Тернополя підкорити столицю й Україну загалом?

– Цьогоріч «С.К.А.Ю.» буде вже десять років. А на всеукраїнський рівень вийшли років п’ять тому після проекту «Свіжа кров» на одному з музичних телеканалів. Взяти участь у цьому шоу нам запропонував Сашко Положинський із «Тартака». Ми погодилися, вдалося показати себе з найкращого боку. А далі все просто: знайшли продюсера, підписали контракт. І відтоді наше життя змінилося в кращий бік. Навіть не уявляю, чим би займався, якби зараз жив у Тернополі.

– Нині в «файному місті» є чимало хороших гуртів, але чомусь на велику сцену вони не можуть пробитися…

– Тут уже як пощастить. Якщо напрямок гурту збігатиметься з потребами слухацької аудиторії, музиканти матимуть хороші інструменти й технічно будуть підкованими, тоді може й пофортунити. Ми, скажімо, просто опинилися в потрібний час у потрібному місці, нас підтримали рідні, друзі, продюсери, і так все закрутилося…

Єдине, що можу порадити колегам-музикантам, це написати одну хорошу «хітову» пісню. Таку, аби її всі співали. І тоді пробувати іти далі.

– Концерти, гастролі, поїздки… Як сім’я ставиться до того, що Вас часто не буває вдома?

– Дружина мене розуміє й підтримує. Хоча непорозумінь, звичайно, не уникнути, всіляке буває, але справляємося. У кого у взаєминах чи просто у буденному житті не трапляється різних незгод? Таке життя. Але якщо чоловікові сидіти вдома і нічого не робити, це теж неправильно.

– А як гадаєте, за якими принципами, критеріями треба обирати дружину?

– Головне, щоб удвох людям було спокійно, класно, цікаво. Думаю, кожен чоловік підходить до такого важливого кроку по-своєму. Хтось готується ледь не пів життя, у когось це відбувається спонтанно, а дехто так і залишається самотнім. Переконаний, що коли ти усіма часточками душі відчуваєш жінку, довіряєш і віриш їй, коли вона викликає у тебе повагу і подобається, тоді треба робити все, аби ця людина була поруч. Повага, увага й бажання – ось що найважливіше. Ці критерії, власне, й становлять любов.

– Ви – батько двох дітей. Як виховуєте їх?

– Моїй старшій доньці уже вісім, і за ці роки зрозумів, що з віком дитини треба оновлювати методи виховання. Необхідно постійно читати спеціальну літературу, слухати тренінги різноманітні. А у вихованні дітей, спілкуванні з ними керуюся принципом «Дозволяй, але не розпускай».

– Кажуть, донька – татова, а син – мамин…

– Це точно (посміхається). Таня – моє «дзеркало». Іноді сварю її, хоча розумію, що сварюся на самого себе. Потім прошу вибачення й розумію, що я такий самий, навіть гірший, бо ж дорослий. Водночас, хочу, щоб мої діти були кращими, ніж я, щоб не повторювали моїх помилок, не «ставали на ті ж граблі». При цьому не варто переходити на емоції, просто треба все пояснювати.

– Ви – строгий тато?

– Лише тоді, коли в цьому є потреба, коли ситуація виходить з-під контролю. А так – дуже демократичний. Не хочу тримати дітей у «залізних» рукавицях і нікуди не відпускати. Насправді, не можна світ ховати від дітей, треба, щоб вони бачили якнайбільше, але водночас, – необхідно пояснювати, як все працює.

– І про стосунки між чоловіком і жінкою, про інтимне теж говоритимете з дітьми?

– Аякже. Питанням статевого виховання треба приділяти особливу увагу і, причому, саме батькам. Бо якщо не тато й мама, то це зробить вулиця, а тоді – проблем не уникнути.

– Чи у майбутньому впливатимете на вибір дітьми їхнього життєвого шляху?

– Нехай самі обирають, а я дам базис, основу, щоб був вибір. От Танечка гарно малює, пише казки, співає, танцює. Тому одного дня мріє бути співачкою, іншого – художницею, третього – письменницею. То ж нехай шукає себе.

– Як донька й син ставляться до тата-співака?

– За їхньою реакцією часто визначаю, чи сподобається композиція публіці. І якщо діти підспівують, пританцьовують, то, очевидно, «Скаї» потрапили в «десятку».

– Народження дітей має бути спланованим, чи це вже як Бог дасть?

– Бажано, щоб такі речі в житті були спланованими. Якщо у стосунках двох людей все гаразд, вони кохають одне одного, і з’являється дитина – це супер. Звичайно, є чимало випадків, коли народжуються небажані діти, і їх просто покидають. Це дуже сумно, навіть страшно.

– Готові були б за потреби залишити роботу й сидіти з дітьми вдома?

– Буває, що залишаюся з ними на деякий час сам. І розумію, наскільки це складно. Природа так зробила, що народження й виховання малечі жінка і психологічно, і фізично сприймає легше, ніж чоловік. Особливо, дитячий крик. Чоловіка він більше дратує. У жінки одночасно й однаково працюють дві півкулі головного мозку, а от у чоловіка – більше права розвинена. Як кажуть, Бог чоловікові дав сокиру, а жінці – каструлю. Разом із тим, покажіть мені щасливу сім’ю, де чоловік заробляє менше дружини? Таких випадків нині багато, але, здебільшого, там немає щастя. Це, звичайно, моя суб’єктивна думка. Але переконаний, що саме чоловік – годувальник у родині. І так мене, до речі, вчив ще батько.

– Після кризи багато молоді прагне виїхати з України. Чому, як думаєте?

– Мене самого іноді відвідують думки поїхати кудись, аби мої діти нормально росли, не слухали вночі матюків від сусідів чи знадвору. Добре, коли є приватний будинок, і ти сховаєшся за високим парканом, а в школі? Там суцільна корупція і матюки. Виховати нормальних дітей у нас важко. Моїй дружині треба взагалі давати медалі за те, що вона стільки вклала і далі вкладає у дітей. Загалом, в Україні з медициною, освітою, соціальною сферою, вихованням – біда. У нас, щоб виросла нормальна, адекватна, духовно й фізично розвинута людина, треба докласти багато зусиль.

– Але ж ви досі тут?

– Надія поки жива. Моя серце і душа завжди будуть тут. Нас «там» не чекають. Та й чи це щось змінить? За кордоном я б не пропав, питання в іншому, – чим доводиться жертвувати і чи варте воно того, аби ламати себе?

– Про що мрієте, як чоловік, батько, артист?

– Щоби рідні, близькі, друзі були живі-здорові, щоб в Україні щось нарешті змінилося в кращий бік, щоб «С.К.А.Й.» слухали в усьому світі.

 

Розмовляла Тетяна Долішна, Тернопільська Липа