Справедливий “меч” тернопільського правосуддя

демонтаж каплички на Співочому поліВчорашня ліквідація каплички у Тернопільському парку Національного відродження викликала значний резонанс не лише у тернополян, але й центральних українських ЗМІ. Серед різних думок, що пролунали з цього приводу, сьогодні у своєму коментарі власну позицію для нашого видання представив митрофорний протоієрей УАПЦ Євген Заплетнюк, кандидат богословських наук, священик храму Різдва Христового м.Тернополя.

З часу, відколи незаконна забудова Тернопільського парку стала предметом всеукраїнського обговорення, я вже кілька разів у своїх коментарях звертав увагу і журналістів, і їхніх читачів, на ключову проблему «тернопільської секти». Цією проблемою є очевидне духовне і психічне нездоров’я общини, яка, на жаль, втратила всякий контроль над власними вчинками. Сам я багато разів висловлював свою позицію щодо цього, та ще й відверто попереджував про те, що у цій справі головною проблемою є не т.зв. «капличка», і не її нелегальне будівництво. Проблема тернопільської громади, насправді, лише в духовному здоров’ї цієї невеликої общини, її ключових цінностях, та духовних авторитетах.

Протягом останніх днів, які передували зносу цих будівель, міська влада багаторазово і конкретно пропонувала цим віруючим узаконити свої стосунки з державою : пройти відповідну реєстрацію, дати запит на сесію про виділення землі, і підготувати у випадку її позитивного рішення всю необхідну в таких випадках будівельну документацію. До того часу, поки цього зроблено не було – всі дії, які здійснюються ними – незаконні. Для людей, які називають себе християнами-католиками це має бути особливо важливо. Все робити чесно, правильно і законно. «Віддати кесареве – кесарю» – це наш християнський обов’язок, причому, заповіданий не Касерем, а самим Богом. Тож, своїми вчинками тернопільські сектанти досить зухвало поставились і до громади міста, і до вчення Святого Писання. В цьому і лежить характерна особливість будь якої секти : єдиним авторитетом для сектантів є лише власний лідер, та видумана ним ідеологія. Нічого спільного з християнством по-суті в сектах немає, і ніколи не буде. Звідси, і вся аномальність поведінки адептів будь-якої з існуючих сект.

Чи варто сектантам «по-людськи» співчувати? Звісно. Всякий хворий вимагає до себе особливого, обережного ставлення. В них не лише хвора, але й надзвичайно чутлива до стороннього втручання душа. Однак, наше співчуття до сектантів зовсім не повинне привести до того, що нам треба буде, врешті, розділити їхні погляди. Я пригадую відомий православний афоризм, який сьогодні в наших умовах виглядає в особливому світлі : «Заходячи в храм, знімають шапку, а не голову». В сектантів все не так. Там не лише віровчення, але й зовнішній побут взаємосуперечливий, та не піддається жодному контролю.

В Істинній Церкві такого немає. У нас, християн, навіть найменша «дрібниця» має своє місце, зміст, та значення. Скажімо, в духовній семінарії майбутнього священика вчать, буквально, як він повинен правильно розвертатися, з якого боку на який, і як при цьому він має… переставляти ноги. Може це звучить для вас якось кумедно, але це насправді це дуже показовий факт. В справжній Церкві немає нічого випадкового, чи беззмістовного. Все має бути «благообразно і по чину» (1 Кор. 14, 40).

Знесення «каплички» – це, звичайно, проблема для тих, хто її будував. І якось негативно і болісно реагувати на це – дуже природно, навіть для нормальних і здорових людей. Кожна господиня справделиво обурюється, навіть якщо по щойно вимитій нею підлозі зухвало пройде у брудному взутті її чоловік, чи пробіжать діти. Це нормально. Що ж уже казати про руйнування будівлі, в яку вкладено чимало коштів, часу та здоров’я. Тим більше – прикрашену іконами, розп’яттями, та фігурами Богородиці. Все ж, ви подивіться на проблему тернопільської секти по-іншому. Без уваги на увесь цей зовнішній антураж, позбавлений реального змісту.

Правильна віра – це, в першу чергу, правильно виставлені пріоритети. Якщо люди починають кидатися під бульдозер, і готові в буквальному сенсі померти за свої ідоли – це говорить про жахливу аномальність їхнього світогляду. Це говорить про те, що їхня віра веде до служіння не Богу, а комусь іншому. Для православних християн, і я впевнений, що і для католиків теж, людське життя має особливе значення та складає абсолютну цінність. Його треба захищати не тільки, скажімо, у боротьбі з абортами, але й кожного дня і хвилини. Як вчить апостол Павло, наше тіло – це, буквально, Храм Святого Духу. ( 1 Кор.6:19). І хто легковажить своїм життям – легковажить самим Богом. І саме з цієї причини для людей самогубство – непростимий гріх. Якщо секта так виховала людей, що їхнє життя не має жодної цінності у порівнянні з інтересами цілої общини – вона веде людей не лише в тілесну, але й духовну погибель.

Інша справа, що в сектах псевдо-християнського різновиду, всі оці суїцидальні настрої дуже легко виправдати сектантськими бажаннями християнського мучеництва – мучеництва за віру, Церкву та Бога. Будь-які терпіння власної секти, ці нещасні люди пояснюють лише одним – власним богообранництвом. І так як «Христос терпів, то і нам велів». Звичайно, християни в чомусь можуть, і навіть повинні наслідувати свого Бога. Однак правдиве розуміння цього феномену лежить у зовсім іншій площині. Щоб не забирати в читачів багато часу відсилаю до своїх роздумів про Свято Воздвиження (http://www.bogoslov.org/2011/09/blog-post_28.html). Тут лише загально скажу, що зрозуміти правильні межі нашого «наслідування Христа» досить складно, навіть і для досвідчених християн.

Не всякі сльози приймаються Богом за сльози праведника, не всяке наше геройство Бог сприймає як подвиг, і не всяка смерть християнина може називатись християнським мучеництвом. Для відкриття цих духовних істин, людині потрібно виховуватись у правильному християнському середовищі. Секта таким середовищем, очевидно, не є. Бо замість правдивої Віри, там пропонується ідолопоклонство, фанатизм та дешеве обрядовір’я. Причому, якесь аномальне. Мені ось так і не пощастило дізнатись, звідки походить тамтешня ієрархія – хто там священик, ким він був рукоположений, і який нині там єпископ.

І ще одне. Останнє. Нехай вас не спокушує велика кількість християнських образів у капличці. Зі Святого Писання ми знаємо, що навіть диявол прибирає на себе вигляд Ангела Світла. Ви б боялися тієї споруди, коли б там на стінах висіли зображення рогатих істот? Диявол про це дуже добре знає. От і кличе до себе такими зображеннями, які мають вже добрий авторитет у народу. Йому, як нікому, добре відомо про те, що головне не ікона, а її справжній, внутрішній зміст. Ікона – лише символ. А чим люди наповнять його – залежить нині від самих людей, або ж від того, як їх у цьому «наставить» духовний лідер.

Як православний священик, я нині дякую тернопільській владі, і зокрема особисто меру міста – Сергію Віталійовичу за те, що власною силою, владою, та авторитетом зумів захистити наших дітей від шляху в нікуди… Звісно, можна було це все робити вночі, коли всі сплять : і журналісти, і сектанти, і занадто цікаві випадкові перехожі. В цьому випадку ажіотаж довкола цієї події, напевне, не мав би такого суттєвого резонансу. Одначе, і в цьому є свій глузд. Все законне і правильне має чинитись перед людьми, відкрито і неприховано. Це сектанти зводили свої будівлі обережно, таємно і вночі, щоб ніхто не бачив. Зовсім не так, як це належить чинити християнам.

Ну, а влада – вона від Бога. Апостол Павло так і говорить: “Начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісті” (Рим. 13, 3-5). Золоті слова. Дай Бог донести нам їх до сердець кожного тернопільського сектанта.

м.Тернопіль, 1 жовтня 2011

 

-1 thoughts on “Справедливий “меч” тернопільського правосуддя

  • 18:23 | 1.10.2011 о 18:23
    Permalink

    дякую, хороший матеріл!

  • 22:42 | 1.10.2011 о 22:42
    Permalink

    Шикарний матеріал для глибоко віруючих людей.
    Особливо тих, хто в жорсткій боротьбі із своїми односельцями відвойовував церкви у віруючих УПЦ КП або УГКЦ, а подекуди і в РКЦ (не плутати із РПЦ).

  • 11:08 | 2.10.2011 о 11:08
    Permalink

    В ЧОМУ був ФАНАТИЗМ цієї СЕКТИ – хтось може СКАЗАТИ????

  • 11:15 | 2.10.2011 о 11:15
    Permalink

    Апостол Павло у свій час ЖОРСТОКО ПЕРЕСЛІДУВАВ церкву і думав, що він робить велику СЛУЖБУ Богові.
    Але, дякувати Богу, ПРОЗРІВ.

  • 11:22 | 2.10.2011 о 11:22
    Permalink

    То, виходить, ПРОБЛЕМА була в “Віддати кесареве – кесарю”??? 🙂

  • 14:01 | 2.10.2011 о 14:01
    Permalink

    Вночі свої справи роблять тільки злодії і тому всі добрі справи треба робити за дня – до заходу сонця. А святі отці прийшли чомусь відхрещувати руїни вже поночі. Сектанти якраз мурували це все у всіх на очах, вдень. Хто не хотів, той не побачив. Воістину, як у Біблії: “”Будете слухати і не почуєте, будете дивитися і не побачите…”

    А щодо ідолопоклонства, то не треба жонглювати словами – в кожній церкві достатньо ідолів-ікон-образів-зображень, до яких моляться прихожани.

    Отож “Веди” (трохи давніше письмо, як Біблія): “Хто має вуха, хай почує, хто має очі, хай побачить…”

  • 15:28 | 3.10.2011 о 15:28
    Permalink

    Вони вночі те все будували. І тільки останнім часом втратили будь-яку обережність, відчули повну безнаказаність, та доробляли вдень! Люди давно бачили, та ніхто їх не зупиняв. Адже будь-яка спроба їх зупинити викликала агресію!!! Це і є їхній фанатизм!!!

Коментарі вимкнені.