Соліст Національної опери України Сергій Скочеляс із Тернопілля: «Я – герой-коханець, у мене такі ролі, де я вбиваю за любов або мене вбивають»

Тернопільщина багата на талановитих людей. Наш співрозмовник – не виняток. Сергію Скочелясу було даровано неймовірної краси та сили голос. Зараз він виконує головні партії у великій кількості вистав у Національній опері. Незважаючи на те, що він дотичний до високого мистецтва, зовсім не цурається роботи руками. Про життя в селі, оперу, внутрішню «кухню» митців та плани на майбутнє читайте в ексклюзивному інтерв’ю для читачів нашої газети.

«Вези мене туди, де вчився Дворський, Яремчук, Івасюк, Софія Ротару, вези мене у Чернівці».

– Пане Сергію, у Вас феноменальний голос, не віриться навіть, що такий самородок родом із Тернопільщини. Розкажіть, як Ви почали співати і що до цього підштовхнуло?

– Я народився на багатих чорноземах у маленькому селі Воля Чорнокінецька Чортківського району. Багато часу проводив із дідусем та бабусею, адже батьки були постійно на роботі. Пам’ятаю, як бабуся готувала їсти, а дідусь сидів біля кухні, палив і наспівував старих пісень – стрілецькі, козацькі або любовні. Він пісню починав, а бабуся підтримувала, і я собі біля них підспівував. Фактично вони й навчили мене азів. Бабуся тоді почула мій тонесенький голосок і приклала максимум зусиль до того, аби я розвивався. У мене був магнітофон «Електроніка», і ми з бабусею записували пісні, куплет співала вона, а наступний – я. Не завжди виходило, ми збивалися, потім сміялися з того і пробували ще. Пізніше почав співати з однолітками, як це в селі буває, гуртом. Співали весільних пісень, коли за хвоєю для брами в ліс їхали, чи як хлопців до армії проводжали. Найулюбленішими піснями на той час були «Стожари» та «Червона рута», думаю їх взагалі можна вважати народними. У школі улюбленим уроком була музика, там я відпочивав, а душа співала. Наш клас – це троє хлопців і двоє дівчат, тому ми співали за 30-х. З любов’ю записував до зошита тексти пісень (посміхається, – авт.).

– А що було потім? Після школи Ви пішли кудись навчатися далі?

– Трапилося так, що я познайомився з музикантами. Почав давати з ними у селі концерти, заспівав на випускному. Людям подобалось, як я співаю, а музиканти сказали, що мені обов’язково потрібно займатися цим професійно, та й сам зрозумів, що це моє. Тоді сказав мамі: «Вези мене туди, де вчився Павло Дворський, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк, Софія Ротару, вези мене у Чернівці. Вони там вчилися і я хочу!»

І знаєте, у мене ж не було музичної освіти, їхав, так би мовити, навмання. У музичному училищі був єдиний факультет, куди набирали учнів без музичної освіти. З великої кількості бажаючих вступити вдалося  лише чотирьом, і мені в тому числі. Спочатку було дуже важко, хотів кинути. Але в цей момент батьки мене підтримали, я витримав, переборов себе і тепер щасливий. Взагалі люблю випробування, бо коли людина їх долає, то стає сильнішою. Після державних іспитів у Чернівцях член журі направила мене до Львова. Я отримав хороші бали, а мені безпідставно замість безкоштовного запропонували платне місце. А я такий хлопець із села, люблю справедливість, тому не повівся на їхні маніпуляції і повернувся додому. Не жалів, що не вступив, між іншим.

– А як потрапили в оперу?

– Мій шлях до опери був нелегким. Спочатку співав у хорі ім. Верьовки та в ансамблі Збройних сил України. Та мені там було некомфортно, не міг з усіма творити, бо люблю сам народжувати ту квітку, тримати її в руках та пестити пелюстки. Займався багато з педагогами, голос виспівався трохи. Зустрів на своєму творчому шляху Анатолія Мокренка (відомий український оперний співак,  з 1991 по 1999 роки – генеральний директор та художній керівник Національної опери України ім. Тараса Шевченка, – авт.) та оперного співака і режисера Дмитра Гнатюка, які й привели мене до театру. Ключовим для мене став 2007 рік — тоді я вже два роки як навчався у Києві в Національній музичній академії  і побачив оголошення про проведення прослуховування у Національній опері України. Мені пощастило. Прослуховували професор Анатолiй Мокренко та завідуюча кафедрою сольного спiву Євгенiя Мiрошниченко. Вони зазначили, що в мене красивий за тембром голос i є перспектива стати оперним співаком. Із 80 претендентів обрали лише 2-х, і коли я дізнався, що мене беруть у стажерську групу, то був щасливий. Адже це означало певну стабільність, уже міг розраховувати на власний, хоча й невеликий дохід. Із тих пір на сцені Національної опери я вже 12-й рік.

«Вершина – це коли заспівав хоча б одну оперу в тиждень, це наче море переплисти!»

– Можливо, є така особа, яка відіграла велику роль у Вашому становленні як співака?

– Окрім Анатолія Мокренка, це концертмейстер Музичної академії Вікторія Мраморнова. Вона завжди підтримувала мене, це та людина, якій я довірив свій голос, про що не шкодую. Вікторія займалася зі мною додатково, вірила в мене, допрацьовувала те, чого інші не робили. Ця жінка чує помилки в голосі, і завдяки її праці я ріс вокально. Так що можна сказати, що вона доклалася до моєї творчості і частково саме завдяки їй я в опері.

– Чи трапляється так, що під час виступу виникає конфлікт між персонажем, якого потрібно показати глядачам, та Вашим внутрішнім «я»?

– Таке, звісно, буває. Найкраще я вживаюся в ту роль, де є місце коханню. Полюбляю драматичні партії, хоча вони дуже важкі, але попри все – насичені. Одного разу грав заможного американця, в якого закохалася 15-річна дівчина. Пригадую, що в цій ролі не розкрився до кінця, бо не було любові з моєї сторони, лише насмішки. Взагалі намагаюся вжитись у роль, часто мені доводиться бути воїном, який відстоює свою землю та країну, батьком, що захищає дітей, сином, який ховає матір за спиною. Я – герой-коханець, у мене такі ролі, де я вбиваю за любов або мене вбивають.

– На кого Ви рівняєтесь у професійному плані?

– Франко Кореллi, Марiо дель Монако, Джузеппе Джакоміні – вони професiонали надзвичайно високого рівня, i у них є чому повчитися. Кожен із них багато досягнув, їхні голоси вишукані. Але все ж таки у своїй творчості рівняюся на себе. Від них я почерпнув лише 2%, а решта 98% – це моя робота, краса мого голосу та мої відчуття.  Вважаю, що в оперному співі потрібно всього досягати своїм голосом, а не копіювати інших співаків.

– Спортсмени підтримують спортивну форму, а співаки – вокальну. Що Ви робите для того, аби тримати себе в тонусі?

– Тут ви праві, у співі, як і в спорті, необхідно дотримуватись режиму. Поїсти за 2 години до виступу, не пізніше, добре спати, намагатися не хворіти, не пити газованої води, не вживати горішків та не лузати насіння соняшника. Ну й, звісно, позитивний настрій, без нього ніяк (посміхається, – авт.).

– А чому не можна їсти горішків та лузати насіння?

– Вони висушують слизову, подразнюють захисні шари голосових зв’язок, також втрачається пластичність голосу. Тому для хорошого співака – це табу!

– Існує таке твердження, що співак перед виступом воліє мовчати і ні з ким не розмовляє. Це стереотип чи все-таки правда?

– До виступу необхідно бути готовим на 300%. Розмовляти не бажано, голос потрібно берегти. Вважаю, що це правильно. Бо ти ж виходиш на сцену, йдеш у той світ, де чистота голосу, і ти повинен продемонструвати її у всій красі. Я спілкуюся, але акуратно, бо трапляється так, що потрібно налаштуватися, бо граєш чистого хлопця, без жодної краплі гріху, і в цю роль необхідно вжитися. У цей час тебе хтось кличе поговорити чи хоче щось смішне показати на телефоні – і все, момент втрачено, тому інколи й не реагую, коли до мене звертаються. Між іншим, Франко Кореллi взагалі не розмовляв із партнерами по сцені.

– А процес відновлення голосу присутній?

– Звісно. Після виконання драматичних партій потрібно відпочити щонайменше 2 дні, адже м’язи також втомлюються.

– Як часто відбуваються репетиції?

– Та кожного дня. Із режисером, з диригентом, з оркестром, стоячі, ходячі, сидячі, на чистоту. Все залежить конкретно від вистави.

– Яких вершин Ви мрієте досягти?

– Ох, їх багато, і всіх не зможу досягти, адже наш народ створив стільки пісень! Прикро, що зараз українці цураються і встидаються свого. Композитори залишили стільки чудових творів, які припадають в архівах пилюкою, і їх зараз не відновлюють, для мене це боляче. Вершина – це коли заспівав хоча б одну оперу в тиждень, це наче море переплисти!

– А чого б Ви хотіли від свого творчого життя?

– Хочу виконувати свою роботу впевнено, аби я гарно звучав і доносив пісню, добре входив у ролі, мав багатий репертуар. А ще хочу боротися з голосом, займатися з педагогами та коучами, бо якщо цього не робити, то він не буде мати глибокого звучання.

– Яка географія країн звучання Вашого голосу?

– Я виступав у Польщі, Чорногорії, Латвії, в Росії до початку збройного конфлікту. Вважаю, що у мене ще все попереду.

«Співак повинен мати два життя: одне – щоби навчатися, а друге – щоби співати»

– Прийнято вважати, що опера – це консервативний інститут. Чи можна сказати, що класична опера розвивається?

– Звісно, вона осучаснюється. Нові постановки, костюми, сучасні ефекти. Та вважаю, що не потрібно переходити межу, класика є класика і вона повинна бути гармонійною. Ось, приміром, у нас зараз є «Севільський цирульник», так там усі костюми із джинсу пошиті, але при цьому дуже майстерно переплетена класика і сучасність.

– А свій голос зі сторони часто оцінюєте?

– Завжди, і роблю це дуже прискіпливо, мені цікаво, наскільки голос може зачепити, як у мене вийшло проспівати ту чи іншу партію. Якщо чую якісь неточності, то обов’язково доопрацьовую, так би мовити, ставлю голос на своє місце.

– Які емоції Ви відчуваєте під час співу?

– Я весь віддаюсь до краплинки, люди це люблять і відчувають. Це неймовірні відчуття, коли ти один віддався двом тисячам людей, а вони тебе почули і відчули.

– Коли співаєте, то про що думаєте?

– Про музику, звук, дихання, позицію, резонатори. Мозок працює постійно, співаю текст і контролюю себе. Безмозкового співу не буває, а якщо й буває, то йому місце лише під час застілля.

– Ви згадали про те, що вже 12 років на сцені в опері, це дуже багато. Через призму цих років у Вас є страх перед сценою чи вдалося його викорінити назавжди?

– Мандраж і страх присутні завжди, але ми з ними порозумілися (посміхається, –

авт.). Мало того, скажу Вам, що є такі співаки, в яких через страх і кар’єра руйнується, хоча вони дуже талановиті.

– Як думаєте, скільки часу потрібно для того, аби навчитися добре співати?

– Співак повинен мати два життя: одне – щоби навчатися, а друге – щоби співати (сміється, – авт.). А насправді потрібно все об’єднати, аби вийшло в одному житті і вчитися, і жити, і думати, виховувати і розспівувати кожну пелюстку і ноту.

– Часто можна почути твердження, що опера – для обраних. А що Ви думаєте з цього приводу?

– Погоджуюсь із цим, бо не всі зразу її сприймають. Є люди, які роками навчаються розуміти і слухати, про що співають. До речі, не завжди люди йдуть в оперу заради власне співу, інколи трапляється так, що хочуть почути оркестр або побачити диригента  чи балет.

«Міг би працювати руками, але тільки коли я співаю, то у мене відчуття польоту»

– У Вас є певні забобони чи ритуали перед виходом на сцену?

– Особисто у мене – ні. Але всі люди різні, кожен використовує те, що вважає за потрібне. Хтось молиться, хтось говорить «ні пуха ні пера». У нас в театрі прийнято так, що ми один одному бажаємо успішно почати й успішно закінчити. У нас дружній колектив, не всі можуть цим похизуватися.

– Якби не спів, то що?

– У дитинстві я хотів бути і столяром, і ветеринаром. Зараз через призму прожитих років розумію, що міг би працювати руками, але тільки коли я співаю, то у мене відчуття польоту. Рутинна робота – це скучно для мене, а спів – це новий шлях, емоції, якими ти живеш. Знаю, що без тих емоцій, які дарує сцена, був би не до кінця щасливий. Моє покликання – співати для людей та природи і через спів відкритися світові навколо.

– Скільки мов Ви використовуєте у своїй творчості і як їх вивчаєте?

– Взагалі я співаю українською, італійською, французькою, німецькою та російською. З партіями на німецькій мові доводиться виступати не часто, вона не дуже милозвучна. Натомість українська мова для мене на першому місці, вона дуже мелодійна. Мови вивчаю із репетитором, постійно вдосконалюю свої знання, відпрацьовую кожну голосну і приголосну, аби партія звучала на високому рівні.

– Одного разу почула від театрала, що співакам із надмірною вагою набагато легше співати в опері, мовляв, це дозволяє їм брати вищі ноти. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Я не погоджуюся з таким твердженням, хоча частково надмірна вага дозволяє краще керувати діафрагмою. Мабуть, такий стереотип сформувався на основі того, що найбільш відомі для загалу оперні співаки мали кілька зайвих кілограмів. Для прикладу, Лучано Паваротті та Монсеррат Кабальє. У той же час я чув багатьох виконавців із сильними голосами, яких, відверто кажучи, хотілося нагодувати (посміхається, – авт.). Взагалі думаю, не важливо, яка у тебе вага, якщо твій голос визнає увесь світ.

– Чим займаються оперні співаки після закінчення кар’єри і коли прийнято йти зі сцени?

– Тут усе залежить від того, скільки витримає психіка. Хтось до самої старості виходить до глядачів, а комусь і в 55 уже хочеться відпочити. Знову ж таки позначається на виході на пенсію і те, наскільки часто співак виступав. Взагалі оперні співаки після завершення своєї кар’єри перекваліфіковуються у викладачів, навчають молоде покоління співати, тому можна сказати, що музика з нами до останнього подиху.

– Казуси під час виступів трапляються?

– Не без цього. Нещодавно в оперній студії вимкнули світло. Відповідно оркестр перестав бачити ноти і гра зупинилася. Але вважаю, що це нормально, не можливо, аби в роботі все було ідеально.

«Ніколи не соромився, що я із села. Завдяки цьому я глибока почуттями людина»

– Ви вже стільки років живете у столиці, багато гастролювали за кордоном і зовсім не соромитеся того, що родом із села.  Хоча зазвичай люди воліють приховати своє походження, особливо, якщо дотичні до якогось високого мистецтва…

– Ніколи не соромився, що я із села. Завдяки цьому я глибока почуттями людина, знаю, як можна руками розчистити джерело і піде вода, так само і голос, він іде через усе тіло. Коли я співаю про те, що я робив – відчуття зовсім інші. Знаю, як це торкатися носиком до травинки, як це їхати верхи на коні, коли вітер розчісує подихом волосся, як це йти назустріч сонцю, я бачив ранки, а мої зірки були до мене ближче, ніж у небі великого міста. Якби я не виріс у селі, то не був би такою глибокою людиною, як є зараз. Я вмію розрізняти почуття, а головне – я їх відчуваю. Між іншим, велика кількість відомих постатей саме в селі й народилися.

– Як Ви волієте відпочивати?

– Люблю активний відпочинок, бо не можу всидіти на місці. Якби мені сказали лежати на пляжі, то я б захворів від цього (сміється, – авт.). Коли я рухаюсь, то почуваюся молодим. От зараз у мене в планах відпустка на липень, поїду в село до батьків. Ми затіяли ремонт та й зрештою у селі влітку завжди достатньо роботи. Крім того, ще з друзями плануємо сплав по Дністру. Для мене це буде вперше, але я розраховую лише на позитивні враження.  Ми придбали плоти, розподілили обов’язки. Я вже точно знаю, що буду готувати та співати.

– Зі співом усе зрозуміло, а от стосовно приготування страв вважаєте, що маєте кулінарний талант? А яка Ваша коронна страва?

– Готувати я дуже люблю. Коронної страви не маю, вважаю, що коли приготував з чого-небудь, то вона вже особлива. Із м’яса добре вдається шашлик, з риби – юшка. Думаю, що смак їжі передусім залежить від того, в якій ти компанії. Інколи маринований огірок і хліб з маслом – це вершина кулінарії, якщо їх розділили з тобою близькі люди.

– А батькам  часто співаєте,  як вони на це реагують?

– Постійно. Вони вже звикли. Але ставляться до цього спокійно. Від батьків я відчуваю шалену підтримку. І для цього не потрібні слова, вистачає погляду чи обіймів. Упевнений, що можна відчути її навіть на відстані.

– Ви часто згадуєте дитинство?

– Мої спогади про дитинство завжди зі мною. На мою думку, це люди вирішили охарактеризувати процес зношування організму і назвали його дорослішанням. Як на мене, дитинство – це велика платформа, яка завдяки своїй простоті не дає нам поринути у навколишній хаос та зло. Я люблю згадувати ті емоції, які переживав будучи малим, такі почуття найцінніші. Дитячі спогади дозволяють мені триматися на плаву.

– У Вас є улюблене місце, де почуваєтесь спокійно і затишно?

– У Києві – це Володимирська гірка, але на верхній терасі, ближче до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Це надзвичайно намолене місце. У селі – це луг, де пас корів, поля, де їздив верхи на коні.

– А зараз верхи їздите?

– Останнім часом – ні. Покоління моїх добрих коней уже закінчилось. Воно тривало 27 років. Першого коня мені виписала мама з колгоспу. Мій дідусь на конях добре знався. Справа в тому, що він свого часу служив на Курильських островах, а там ще тоді автівок не було і всю роботу виконували коні. От мене дідусь і навчав, що робити для того, аби коней навчати. Мої коні прослужили мені до останнього руху, допомагали у всіх сільських роботах. Вони могли як плуг тягнути, так і в карету впрягатися, такі собі коні-артисти. Пам’ятаю, як одного разу їду селом верхи, а мені сусід у слід: «Сергію, та твоєю кобилою не солому возити, а в цирку виступати».

Я і зараз згадую їхній порух вух, погляд. Привчав їх пити та їсти з моїх рук. Коли коней не стало, то я думав купити автомобіль, але залізо мертве, а кінь – це уособлення життя. Тому у відпустці буду придивлятися і шукати коня. Знаю точно, що буду брати лоша, адже в молодому коні побачу те, чого він ще не показав. Кінь – це така тварина, яка дає невичерпну енергію і навіть лікує.

«Хочу дати концерт у своєму селі»

– А корову вмієте доїти?

– Звісно, і корову, і кобилу. Якщо треба було б, то й зараз закотив би рукави, вимив руки і пішов би доїти (посміхається, – авт.)

– Що у Ваших планах на найближчий час?

– Хочу дати концерт у своєму селі. Дуже люблю односельчан, наш маленький, акуратний гостинний клуб. Коли я на Батьківщину повертаюся, то вони завжди просять мене заспівати. Останніх кілька років мені це не вдавалося, тому просто зобов’язаний це зробити. Хочу для них відкритися, моя публіка у селі особлива. Пам’ятаю, як вони змалечку підтримували мене. Постараюся підключити спонсорів, накрити для всіх невеликий стіл. Вірю, що таке маленьке свято зігріє їх теплом та емоціями.

– Яку жінку Ви хотіли би бачити поруч із собою?

– Таку, яка була би з моїми думками у синхроні, яка б стимулювала йти далі, аби була мені другом. Коли я був молодший, то думав, що за все відповідає чоловік. А тепер розумію, що у стосунках усе порівну і залежить від обох. Хочу бачити біля себе жінку щиру та відкриту, а ще –  просту.

– Близькі люди Вас зраджували?

– Траплялося й таке, так було боляче, але я від цього тільки вигравав. Я залишався на вершині, тобто був людиною, ці якості ніхто не міг у мене відібрати. Хоча проходив час, і ці люди, які зраджували, поверталися до мене. Знаєте, я завжди готовий поділитися грошима, пустити переночувати, пригостити обідом.

– Чи не виникало у Вас думки покинути Україну та поїхати працювати за кордон?

– Я б ніколи на таке не погодився. Я звик до рідної землі, вона – моя. Не зраджу її ні за які гроші. Театр що тут, що там однаковий, але відчуття при цьому різні. В іншій країні ти чужий, я б не зміг там довго бути, хоча й платять більше. Максимум, на що би погодився, це на контракт – зробив роботу і повернувся додому. Я насправді дуже ціную наш народ та нашу пісню і пов’язую своє творче життя з Україною.

– На Вашу думку, чого не вистачає людям?

– Простоти, любові і віри в себе. Людям дуже важко знайти в цьому світі свій такий куточок, де тепло, де відчуваєш утіху і спокій.  Хотів би, аби українці не встидалися своєї мови, культури та звичаїв.

Вікторія Ушакова

 

Джерело: Тижневик “Номер один”