Страшніше було, коли не стріляли, — військовий Володимир Тимечко (позивний «Сапер»)

Війна, яку за звичкою всі називають АТО, триває вже четвертий рік. Багато воїнів захищають нас і досі. Але розпочиналось усе із добровольців. Декотрі поїхали на Донбас прямо з Майдану, почувши про окупацію Криму. А інші приєднались, не змігши всидіти вдома, відчуваючи особистий обов’язок захищати країну від лиха. Одним із таких, відчайдушних є герой нашої розповіді Володимир Тимечко (позивний «Сапер»). Він пішов воювати, аби захистити Україну і звільнити окупований загарбниками рідний Крим. Свою домівку у Бахчисараї наш співрозмовник покинув відразу після так званого референдуму про статус півострова. Володимир спершу поїхав у Тернопіль тому, що тут колись проживали його дідусь із бабусею.

Присягу дають лише раз
Залишатися у Криму Володимир не хотів. Передусім, через свої переконання, що присягу дають лише один раз. А він присягав на вірність Україні, проходячи строкову службу. Окрім того, хлопець завжди вважав Крим українським. Його сусіди і друзі досі пам’ятають, як на державні свята він вивішував на балконі синьо-жовтий прапор. У той час, коли на всіх масових заходах під час державних свят там виконувались пісні на кшталт «Я люблю тебя, Россия». Тому ще задовго до окупації Володимир розумів, що це пропаганда. Як і постійне нав’язування кримчанам думки проте, що татари розпочнуть війну. Хоча вийшло все абсолютно навпаки.

Сапер у третьому поколінні
Змінити місце проживання для Володимира було болісно і важко. Хоч для нього це не вперше. Народився хлопець у Казахстані, проживав у Монголії і в Криму. Але за національністю він українець. А постійні переїзди сім’ї Тимечко пов’язані з батьковою професією військового. Він був командиром саперного батальйону і свого часу розміновував Крим. Таку ж спеціальність мав і дідусь Володимира. Тому й наш герой став сапером у третьому поколінні.

На війну просився чотири місяці
Такі спеціалісти надзвичайно потрібні під час війни. На початку АТО вони взагалі були в дефіциті. Тим не менш, щоб потрапити в зону бойових дій, Володимир просився чотири з половиною місяці. Щоразу, коли він приходив до військкомату, його не брали, лише обіцяли передзвонити. А все тому, що у хлопця не було тернопільської прописки. Здійснилося його бажання лише після того, як абсолютно чужа людина тимчасово зареєструвала його у себе. Тоді переселенець пройшов медкомісію й отримав очікувану повістку. Далі був Яворівський полігон і направлення у 28-му одеську окрему механізовану бригаду. А звідти – на Донбас.
– Півроку наша бригада стояла під Мар’їнкою, і про нас ніхто не згадував, – розповідає Володимир Тимечко. – Лише час від часу до нас проривалися волонтери і забезпечували усім необхідним. І то після кожного їхнього візиту обстріли у нашу сторону посилювалися. А згадали про нас лише після візиту журналістів.

Страшніше було, коли не стріляли
На запитання, чи не було страшно, Володимир чесно зізнається: «Було дуже страшно». Особливо після першого обстрілу, а потім до цього звик і вже страшніше було, коли не стріляли. Тоді доводилося бути пильнішими, щоб ворог не напав зненацька.
Важко було дивитися нашому співрозмовнику і на те, як щодня із поля бою вивозили поранених і вбитих бійців, хоча по телебаченню показували значно іншу картину. Не раз подумки прощався із життям і Володимир. Найбільше запам’ятав бій, який тривав п’ятнадцять годин поспіль.
– Я з товаришем був в окопі, а над головами безперервно літали кулі, – розповідає чоловік. – Ми у прямому значенні тягнули сірники, щоб вирішити, хто буде виставляти голову і дивитися в бінокль, аби скоригувати вогонь мінометників. До цього часу, – каже Володимир, – я рідко звертався до Бога, але за тих п’ятнадцять годин бою понапридумував стільки молитов… Зате від душі.

Не обминула куля двічі
Очевидно, саме молитви і врятували Володимира під час того бою. Проте ворожа куля не обминула його іншого разу. За чотирнадцять місяців перебування в АТО Володимир Тимечко двічі був пораненим. Перший раз потрапив під мінометний обстріл взимку. Тривалий час після цього пролежав непритомний, а поки його знайшли, встиг ще й ноги обморозити. А другий раз постраждав від вибуху невідомої речовини. Разом з побратимом Володя помітив підозрілий мішок і пішов за тротилом, аби його знешкодити. Але не встигли хлопці підійти до нього, як мішок зірвався. Очевидно, хтось за ними стежив і зробив це скеровано.

До мирного життя звикати важко
Після повернення додому не міг звикнути до життя без стрілянини. Це був наче інший світ, в якому не всі люди розуміли, що війна зовсім близько. Крім того, зіштовхнувся тут із масою бюрократичних проблем. Постійно треба було приносити довідки і щось комусь доказувати. А зайвих ускладнень додавав ще й статус переселенця.
З важкими потугами нарешті отримав 10 сотих землі під садівництво і насадив сад, полуницю, малину і навіть диню та кавуни. Така робота хлопцеві до душі і дозволяє відволіктися від поганих думок і пережитого в АТО. Тепер він мріє насадити виноград і ще більший сад. Крім того, Володимир займається волонтерством, а підтримує його у всьому дружина Антоніна, з якою одружився два місяці тому.

Війна триває й досі…
Розмова з Володимиром видалася цікавою. Переді мною сидів справжній патріот і незламний борець, який пішов на війну з власної волі, а повернувся з неї з численними травмами не лише тіла, а й душі. На своїй землі – у Криму – він ворог і на окупаційному сайті є в списках тих, кого «надо наказать!»
Водночас, Володимир жодного дня не шкодував про свій вчинок. «Це мій свідомий вибір», – каже він і додає, що зараз зробив би так само. Єдине, про що шкодує доброволець, що війна триває й досі, хоча впевнений, що припинити її можна було вже давно, якби нашим військам давали правильні накази. І хоч зараз Володимир уже на мирній землі, але війна не закінчилася й особисто для нього. А завершиться вона тоді, коли він повернеться до рідного дому у Бахчисараї, який знову стане українським. Принаймні він у це щиро вірить.
Любов ТИМЧУК

Газета “Сільський господар плюс”

Comments are closed.