Студент, який вчиться у Тернополі, створив етнографічний музей у дідовій хаті

23-річний Едуард Крутько із села Козубівка Хорольського району, котрий нині є студентом Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського, нещодавно став першим володарем відзнаки на честь загиблого на київському Майдані Олександра Капіноса, яку заснувала громадська організація «Родина героїв Небесної сотні», а фінансово підкріпили доброчинці.

Про це пише “Україна молода”.

 

Олександр Капінос, на честь якого названа відзнака, проживав у Кременецькому районі на Тернопільщині, разом із родиною займався фермерством, гуртував навколо себе молодь, у своєму селі Дунаїв організував вокальний ансамбль, облаштував спорт­зал, проводив вечорниці, свято Івана Купала, цікавився історією рідного краю.

Нагорода, за словами рідних Сашка, допоможе іншим людям, які мають таку ж активну життєву позицію, продовжити його справу. Її можуть одержати активісти, котрі у своїх невеликих містечках та селах втілюють у життя культурні, освітні, соціальні, екологічні ініціативи.

Проект Едуарда Крутька під назвою «Ой, зійдімося, роде» переміг з-поміж 26 проектів, поданих на конкурс. На його реалізацію наш земляк отримав 15 тисяч гривень.

Пам’ятай ім’я своє

У рідному селі Козубівка Едуард прославився тим, що два роки тому відкрив у хаті своїх дідуся й бабусі, яких уже немає на цьому світі, етнографічний музей «Древо», про існування якого тепер знає чимало людей не лише в Україні, а й за кордоном.
Звідки в молодої людини така любов до старовини, українських традицій, оте відчуття нерозривного зв’язку зі своїм родом, попередніми поколіннями?
— Це завжди культивувалось у нашій родині, — пояснює Едуард. — Скажімо, прабабуся Марія, попри те, що пережила голод, війну, депортацію в Німеччину, зуміла зберегти дві старовинні вишиті сорочки, що належали ще її матері. Вони були ніби її оберегом. Часом вона діставала ті вишиванки й аж світилася, показуючи їх мені. А в школі наш класний керівник, учитель української літератури Ніна Жолубак заснувала невеличкий музей народознавства й нас надихнула на пошук старожитностей. Пригадую, як ми з мамою просили дозволу зайти до хати, де раніше жила самотня бабуся, аби подивитися, чи немає там, бува, якихось старовинних речей. Отак приносили до школи вишиті сорочки, горщики, мотовила тощо, формуючи збірку експонатів. То був мій перший досвід створення експозиції музею.
А загалом музеї цікавили мене з раннього дитинства, завжди туди чомусь невпинно тягнуло. Коли ми з батьками кудись їхали, вони неодмінно вели мене до музею. Старожитності не перестали цікавити мене й після закінчення школи. Я ніби притягував їх. І якщо вони якимось дивним чином потрапляли мені до рук, ніс їх, звичайно ж, додому. Із часом таких речей ставало все більше й більше, що не надто подобалося моїй мамі. Якось сусіди віддали мені стару скриню, що стала прихистком для моїх цінних знахідок. А коли не стало моїх дідуся Григорія й бабусі Ольги (вони жили неподалік від нас) і їхня хата стала пусткою, мене осяйнула думка: я ж можу зробити там невеличку експозицію.
— Звільнивши від меблів одну з кімнат, розмістив там старовинні ужиткові речі, вишиванки, порозвішував рушники, — продовжує свою розповідь Едуард. — А мама в одній із кімнат експериментувала з відкриттям свого магазину. Тож односельці, заходячи за покупками, заглядали й до мого музею — усім було цікаво (сільським людям цього не вистачає). При цьому хтось із них приносив то горщик позаминулого століття, то вишиті рушник чи сорочку. І досі, буває, щось приносять або телефонують, щоб я забрав.
Цікавість селян до його дітища окрилила Едуарда. Тож експозиція розширилась i зайняла іще одну кімнату. Потім хлопець подумав, що й інтер’єр музею має відповідати минулій епосі, тому одного дня виніс усі меблі радянських часів, обдер шпалери, побілив стіни й почав створювати експозицію, якою вона має бути.
Довелося вижити й маму з її магазином. Тепер приміщення повністю відведене під музей.
Загалом можна сказати, що й сама хата дідуся й бабусі Едуарда є музейним експонатом. Їй майже сто рокiв — вона побудована 1923 року. Вціліла під час війни (хоч нацисти спалили в селі близько сотні хат, клуб, школу тощо), тільки була побита осколками. Зберігся і сволок, підписаний іще прапрадідом та прапрабабою Едуарда.
— Разом з однодумцями провів значну роботу: ми охопили всі двори, збираючи старовинні фотознімки. Так зібрали великий архів: близько тисячі світлин кінця ХІХ — початку ХХ століття, на яких зображені земляки, котрі жили не лише в Козубівці (до речі, раніше село мало назву Кузубівка), а й загалом у Хорольському районі. Найцінніші для мене ті знімки, на яких люди в національному одязі, які дають уявлення про ремесла наших предків, обрядовість або з яких дивляться просто цікаві типажі, красиві люди, — ділиться Едуард Крутько. — Впадає в очі те, що наші предки вміли вишукано, зі смаком одягатися, видно, що одяг із дуже якісного краму. Українські костюми на них не розшиті всіма кольорами райдуги, а дуже стримані, стильні — відчуття прекрасного в селян було дуже розвинене.
Розвиваючи музей, шанувальник старовини паралельно започаткував сторінку у «Фейсбуці» «Етнографічна збірка «Древо», на якій почав виставляти ці фотографії, підписуючи, як звати зображених на них людей.
Впізнавши земляків, відгукнулося багато вихідців не лише з Козубівки, а й Хорольщини, котрі проживають нині навіть у Німеччині, Ізраїлі, Польщі, Чехії. Так знай­шлося чимало й Едуардових родичів, і родичів інших козубівчан.
— Одна жінка з Тернопільщини, батьки якої давно виїхали з Козубівки, тривалий час жили в Німеччині й тільки на схилі літ повернулися в Україну, цього літа вперше за багато років приїхала до нашого села. Коли вона перед цим мені зателефонувала, то просто плакала у слухавку, а я не міг зрозуміти, що трапилося. «Ваша «фейсбуківська» сторінка, — сказала вона, — для мене як ковток свіжого повітря, я слідкую за кожною виставленою фотографією, адже з Козубівкою пов’язані мої спогади про дитинство, коли я приїжджала до дідуся й бабусі». І таких історій, коли озиваються вихідці з нашого села або їхні діти, онуки, багато. Завдяки їм поповнюється наша збірка світлин, — посміхається Едуард.

Є багато майже містичних історій

— Як гадаєте, вашим дідусеві й бабусі сподобалося б, що в їхній хаті тепер музей? — запитую. 
— Думаю, їм не тільки подобається, а вони мені навіть сприяють у цьому, — переконаний Едуард. — Це відчувається по тому, як вдало все складається з музеєм. І сили десь беруться, і натхнення, і час знаходиться. У цих старовинних костюмів, речей, фотографій — дуже сильна енергетика. Я ж беру їх не просто так, а з тією метою, щоб прославити рід тих людей, яким вони належали, зберегти про них пам’ять. І вони з тих світів мені допомагають.
У пошуках старовинних речей Едуард Крутько обстежив усі порожні хати в селі. Запевняє: коли заходиш у покинуту хату, вона, мов людина, кричить від болю.
— Так-так, інколи страшно заходити в хату не тому, що це чужа порожня оселя, а тому що вона німа, але при цьо­му кричить. Вона розуміє, що покинута, от-от упаде й поховає унікальні зразки вишивки, цінні ікони, старі фотографії на стінах — речі, які ще можуть комусь послугувати, чогось навчити. Тож завжди, коли заходжу до такої хати, подумки говорю, що прийшов сюди з миром забрати те, що цінне, аби продовжити його життя. Навіть до вкрай зруйнованої оселі потрібно ставитися з повагою, адже її хтось будував, хтось тут з’явився на світ, хтось помирав, — розмірковує Едуард.
— Мені інколи сниться якесь дворище — і тоді знаю, що треба туди йти, бо там є щось таке, що потрібно врятувати. Певний час усе з’являлась у снах одна хата. Добре знав, що там нічого немає. Мені ж усе снилося, що я щось знаходжу, що з-під побілки виступають якісь образи. А якось лазив у тій хаті — дивлюся: сволок упав, а на ньому напис: 1867 рік. Зверху він був обгорілий, тобто попередня оселя, найімовірніше, згоріла, а сволок, що вцілів, доточили до нового, коли будували хату в 1940-х роках. Сволок у наших предків вважався свого роду святинею, його неодмінно освячували. Під ним тісто місили, молодят садили, клали покійника й навіть довіряли йому дитину: забивши в нього шворінь, вішали колиску. То от що мене тягнуло до напіврозваленої хати: я мав врятувати той сволок! Тепер він є експонатом мого музею.
Едуард стверджує, що таких майже містичних історій може розповісти багато. Одного разу взимку (якраз перед Різдвом) він зібрався навідати ще одну напіврозвалену хату, хоч там теж нічого цінного не мало бути. Снігу, пригадує, випало мало не в пояс.
— Пробираюся по тому снігу до хати, а там уже й стеля впала. Дивлюсь — а в одному місці лежить сорочка, та ще й вишита не просто білими нитками, а замоченими в олії й запеченими в житньому хлібі (це я вже потім з’ясував), через що вони стали золотавими. Отак вдалося таку рідкісну вишиванку врятувати, — радіє любитель старожитностей.
Етнографічний музей «Древо» вже відвідує не тільки місцевий люд, а й приїжджий. Одні гості з Німеччини, прибувши на малу батьківщину, завітали й до козубівського музею. У подарунок привезли старовинну вишиванку, яка свого часу була вивезена в Німеччину, а тепер повернулася в рідні місця, де її й вишили.
— Були і з Києва, і з Бессарабії автобуси з туристами. Не скажу, що просто паломництво до мого музею, але потроху люди дізнаються про нього і приїжджають. Як для не так давно створеного сільського музею це дуже непогано, — зауважує Едуард. — Завжди прошу відвідувачів: якщо маєте старовинні речі, які вам непотрібні, приносьте в музей. Ось так з’явилася чудова писана скриня, ми привезли її з Хорола, де та стояла як непотріб в одного чоловіка в гаражі. Іншу скриню віддали друзі — вони зберігали в ній кукурудзу.
— А де ви взяли такий цікавий мисник? — дивуюся.
— Також привезли з Хорола, — сміється Едуард. — Одна бабуся приїхала на екскурсію до музею й, оглянувши інтер’єр старовинної світлиці, запитала: «Знаєте, чого тут бракує? Мисника. А в мене він якраз є». Ми з нею домовилися, і я його забрав.
Окрім усього, Едуард Крутько став ініціатором проведення у своєму селі етнофестивалю «Під дідовими липами». Зізнається: перший фестиваль організував, узагалі не маючи подібного досвіду й уявлення, як це робити. До того ж напередодні була буря, зламала дерево у дворі музею, зникла й електрика.
Другий фестиваль був уже вдалішим та масштабнішим. Зараз, за словами Едуарда, він разом з іншими організаторами дійства почали прискіпливіше відбирати артистів, які виконують старовинні пісні у традиційній автентичній манері.
Як виявилося, таких не так і легко знайти. Та й жителі села не надто охоче відвідують фестиваль: відвикли від народної манери співу, уявлення про те, яким він має бути, інше. Але його справа, наголошує Едуард, — робити своє: просвітлювати, пробуджувати людей.

Серед репресованих козубівчан — прадід Гаврило Крутько

— Свого часу ваше рідне село не оминув і «великий терор»: чимало селян було репресовано за сфабрикованими справами. Серед них є козубівчанин на прізвище Крутько. Вони не мають стосунку до вашого роду? — допитуюся.
— Серед них є мій прадід Гаврило Крутько та його двоюрідний брат Григорій Крутько, — відповідає Едуард. — Із самого дитинства я чув від батька, що його діда Гаврила Михайловича розстріляли в 30-ті роки. У родині говорили й про те, що прадід був старостою в церкві й постраждав через віру в Бога. При цьому ніхто не знав, де його вбили. Розповідали лише, що прабабуся Оришка більше так і не вийшла заміж, бо вірила, що він повернеться. Коли нарешті відкрили засекречені архіви НКВС, я звернувся до галузевого Державного архіву СБУ в Київ.
Мого листа переправили до Архіву управління СБУ в Полтавській області, а вже звідти зателефонували й попросили запастися терпінням, оскільки знайдено аж 9 справ щодо мого прадіда й інших селян із Козубівки. Я приїхав до Полтави й цілий день провів в архіві. Як виявилося, мій прадід Гаврило, двоє його двоюрідних братів та інші чоловіки з Козубівки були учасниками повстанської організації, яка виступала за від’єднання України від Росії, — це було написано прямим текстом. Червоним було виділено одну з цитат Григорія Крутька про те, що в українській владі засіли московські обірванці, якби не вони, український народ не мучився б. Козубівчани попереджали й про те, що «буде війна, і наш народ не захищатиме радянської влади, тепер не обдурять нас, дурнів, як обдурили в 1917-му».
Слідчі НКВС інкримінували Гаврилу Крутьку, що «він та його батько до революції мали 30 десятин землі, пару волів, дві пари коней, дві корови, кінну «молотилку», механізований сільськогосподарський інвентар. Розкуркулені в 1930 році. Гаврило Крутько вороже ставився до заходів партії і радянської влади. Від хлібозаготівлі та інших податків ухилявся, хліб у державу не здавав, закопував у ями, при цьому говорив: «Хліб вивозять за кордон, одкупляються пшеницею від війни. Якщо продасте хліб, будете пухнути з голоду, бо його не буде ніде».
Є й така інформація: при вивченні положень про вибори до Верховної Ради Гаврило Михайлович радив: «Краще б учили закон Божий, ніж цю дурницю».
Коли розбирали Андріївську церкву, пророкував: «Усе одно настануть часи, коли будуватимуть нові церкви». Ми тільки зараз починаємо дізнаватися, що селяни боролися проти радянської влади, не хотіли їй коритися, тому їх і покарали Голодомором. Згідно з розсекреченими документами, Гаврило Михайлович та інші активісти в Козубівці на знак протесту проти колективізації організували повстання жінок, вигнали міліціонера й актив села, розібрали по дворах колгоспне майно та коней. І тільки через якийсь час їх заарештували й розстріляли — очевидно, якимось чином просочилась інформація про те, що вони належали до якоїсь організації.
— Про цю трагічну сторінку життя моїх прадіда та прабаби я дізнався також від літніх жителів Козубівки, котрі все знали, проте мовчали, бо поряд живуть діти й онуки тих, хто свого часу розкуркулював своїх же односельців: уже нічого не зміниш, то навіщо ж, мовляв, ятрити рани? Розказували, що прабаба Оришка була на сьомому місяці вагітності, чекала народження доньки Ольги, якій нині 80 років. До того ж у сім’ї було п’ятеро неповнолітніх дітей. Коли прийшли забирати прадіда Гаврила, розкидали піч у хаті, побили горщики з їжею, забрали все до нитки — навіть ряднину з-під дітей, що збилися докупи, витягли, а тоді ще й розкрили дах. І під загрозою розстрілу наказали сусідам нічим не допомагати.
Та одна сусідка — добра жінка Христя Денисенко — вночі на межі в кукурудзинні закопувала клуночок з їжею, а моя прабабуся його відкопувала — завдяки цьому сім’я вижила. Коли прадіда Гаврила забрали, вагітна прабаба Оришка пішла пішки за ним до Хорола, проте його вже «етапували» до Лубен, де протягом місяця й розстріляли разом з іншими козубівчанами. Тобто, думаю, десь у Лубнах прадід знайшов своє останнє пристанище, — враз хмурніє Едуард Крутько. — І можливо, ця сумна історія стала таким собі фундаментом, на якому я почав будувати все інше.
Озвалася кров предків
Тепер мені зрозуміло, в кого вдався цей хлопчина. Мабуть, у ньому озвалася кров його предків, коли, навчаючись у Лубенському медичному коледжі на фельдшера й маючи за плечима всього 18 років, подався на Євромайдан до Києва. Пригадує, що побиття студентів сталося на його очах — після цього мав навіть психологічну травму. На щастя, самому хлопцеві не дісталося, проте й досі не може забути, як біг із прапором на плечах, чуючи позаду загрозливий стукіт чобіт «беркутівців». Після того їздив на столичний Майдан іще не раз, як міг, підставляв плече у штабі медичної допомоги. Зізнається: перебування на Майдані повністю перевернуло його свідомість.
— Якось ми з батьком пішли шукати нічліг, щоб і наступного дня лишитися на Майдані. А тут якраз один киянин — дядько Михайло — давав свої координати, щоб «майданівці» могли переночувати в його квартирі. Отак ми познайомилися й відтоді дружимо. Дядько Михайло зі своїм сімейством приїжджає до нас у гості, ми — до них, ніби сто років одне одного знаємо. Нові приятелі називають мене «третім синочком». Так що з Майданом у мене пов’язані дуже щемливі емоції, — підсумовує Едуард. — Після Нового року там якийсь час було затишшя, і я перемкнувся на навчання — саме була практика в лікарні. А коли почались розстріли, ми з лубенськими активістами перекривали трасу, щоб не пропустити до столиці «тітушок». Пригадую, як зупинили один автобус, що курсував із Дніпропетровщини, спалили його, а «тітушок» розігнали. А потім я потрапив на Майдан уже на початку березня. Запам’яталися щити, що валялися у крові, і гори квітів на вулицях — просто не було куди ступити. А ще — аромат троянд уперемішку із запахом гару.
— Отримавши відзнаку на честь загиблого «майданівця» Олександра Капіноса, як плануєте розпорядитися отими 15 тисячами гривень? — мені й це цікаво знати.
— Так я вже встиг ними розпорядитися, — дивує мене Едуард. — Ми провели експедиції по селах Хорольського району, під час яких фіксували на відео розповіді літніх людей про старовинні обряди весілля, похорону тощо, записували народні пісні, збирали артефакти. А в Андріївській школі провели лекцію про особливості українського національного строю. Практичним завданням для школярів стали складання схеми свого родоводу, проведення експедиції у своєму селі. Наступного дня був майстер-клас із відшивання «погрудки» корсета, найкращі дитячі роботи ми відзначили.
Фінальним заходом став вечір-спомин «Зійдімося, роде», на який прибули гості, зокрема й родина Олександра Капіноса, його наречена, представники музею Івана Гончара, музею Революції гідності, місцевої влади, історики і просто односельці. Задумом Едуарда Крутька було показати життя людини від колиски, першої колискової до домовини, останньої тужливої пісні, якою проводжають в останню путь. На згадку про теплу зустріч біля Едуардового музею заклали молодий яблуневий сад.
— Ви обрали за професію медицину. А що вам дає музей і все, пов’язане з ним? — запитую насамкінець.
— У цьому вбачаю якусь свою місію — через музейну експозицію, зібраний фотоархів, просвітницькі заходи показати наші витоки, велич українського народу, ким ми є насправді і ким нас зробила радянська влада, що в нас украдено. І чим більше людей знатимуть, якого вони роду, хто в них стоїть за плечима, тим більше шансів, що й житимуть інакше, — філософствує мій співрозмовник. — От на одній зі світлин зображені мої прапрадід Василь, прапрабаба Марія і прабаба Палажка. Велика удача — мати такі давні фотографії своїх предків, дивитися їм в очі крізь ці сто літ, що розділяють нас, впізнавати родинні риси обличчя. Для мене це і є загадкова машина часу, тільки працює вона не на складних механізмах, а на нашій пам’яті, любові та повазі до минувшини і свого роду.
загрузка...

Comments are closed.