Тоді, коли кохання закінчується: конкурсна робота №4

Коли навколо ні душі, ти по-справжньому щирий.

Вітер легенько ворушив морськими хвилями. Молодий місяць, час від часу визираючи із-за хмар, усміхався нам.

Усе було як завжди.

Ми часто любили сюди приходити у будь-які пори року. Пам’ятаєш, як не могли досхочу наговоритись, відірватись від поцілунків, як до ночі, мовчки взявшись за руки, слухали нашу улюблену «Rendez-Vous», а пам’ятаєш, пам’ятаєш, як однієї ночі намагались полічити усі зірки на небі.

Пам’ятаєш, як ти любив називати мене «моя Джульєта», як усім говорив: «Ось вона, з нею хочу прожити усе своє життя».

Усе було як завжди. Сьогодні ми знову прийшли сюди удвох. Та наша зустріч була особливою. Сьогодні ми прийшли похоронити нашу любов.

Давай насолодимося останніми її подихами, останніми поцілунками, останніми обіймами, дотиками… Чуєш, як уповільнюється дихання нашого кохання? Просто враз якась невидима стіна стала між нами, п’янкі думки змін, немов Бодегіта, полонили розум. Нам стало важливіше відчувати особисту незалежність, ніж кохання один до одного.

Мабуть, ми завдали нашій любові занадто багато ятрючих ран.

Он там, бачиш, – це шрам від численної брехні, яка накопичувалася роками. Там синці від безглуздих, докірливих слів. А от тут – глибока рана, яка ще не встигла загоїтись. Це рана від потаємних образ, які ще досі керують нами.

– Стріляй, стріляй у наше кохання, – голосно кричав ти і я поцілила власними сумнівами прямісінько в твою гордість.

Караван пристрасних почуттів не витерпів перевірки, перевірки долею, часом, труднощами.

Бачиш, як наше кохання стікає кров’ю від болю, розчарування, нездійснених планів, брехні. Ми самі своїми безглуздими вчинками, безкінченними сварками прирікли його на смерть. Уже нічого не залишилось від тих великих почуттів, хіба лише місяць час від часу згадуватиме наші палкі обійми та теплі слова.

Сьогодні, сьогодні наша любов назавжди опуститься на дно океану, сьогодні потонуть усі наші почуття.

Зараз, зараз здійметься вітер, підніме вгору наші спільні спогади й закине десь в невідомі далі.

Ще мить – і сильна течія понесе наші нездійснені мрії у протилежному від нас напрямку.

Уже… Уже…

Бачиш, як швидко й безболісно в повітрі розчиняються палкі обійми, щирі посмішки, теплі слова, безмежна радість.

Усе, його уже нема… Нема уже того кохання, яке плекали довгими роками, нема уже тієї відданості почуттям. Ми втратили її, нашу любов…

Не буде сліз, моя душа і так переповнена ними.

Не буде докору, ти уже жалієш.

Не буде обіймів на прощання, це ні до чого.

Буде майбутнє. У кожного своє.

Проголосувати за роботу можна ТУТ