Це подружжя з Козівського району про створення прийомної сім’ї не шкодувало жодного дня

Втіленням усіх рис жіночності, людяності та материнських якостей є Леся Гупало з Конюх Козівського району. На перший погляд, вона – звичайна сільська жінка, яка порається на обійсті не покладаючи рук. Проте доля підготувала їй ще одне призначення – бути матір’ю, але не лише для власних двох дітей. Леся Казимирівна є також мамою для свого брата і для маленького племінника. Виховує їх та доглядає ще пильніше, ніж своїх.

Разом з чоловіком Петром вони створили прийомну сім’ю. У 2005 році, коли померла Лесина мама, подружжя прийняло до себе її зведеного брата трирічного Миколку. На той час у них був на рік молодший син Володя та старша донька Юля. «Було важко, – розповідає Леся, – але віддати Колю у дитячий будинок ми не могли».
Трохи пізніше сім’я Гупало усиновила Вадимка – сина Лесиної сестри Галини. «Річ у тім, що від народження вона погано чує і не говорить, – розповідає жінка, – але так сталося, що Бог дав їй дитинку».

Не вагаючись, подружжя забрало новонародженого до себе. Спочатку, зізнаються, дуже переживали, що й Вадимко може успадкувати мамину хворобу. Богу дякувати, йому уже чотири роки, і він дуже добре розмовляє та чує. «А хазяйновитий який, – не нахвалиться Леся Казимирівна. – У свій вік Вадимко може розпізнати жито і пшеницю, цікавиться і трактором, і комбайном. До речі, техніку люблять і старші сини. Як тільки чоловік заводить машину, трактор чи комбайн, збігаються усі троє. Чоловік теж дуже любить дітей і не був проти їх усиновлення. Бо змалку знає, що таке жити без тата, який помер, коли йому було шість років».

Донька Юля зараз студентка Тернопільського медичного університету, Коля і Володя – дев’ятикласники, а найменший Вадимко піде до школи лише через два роки. Проблем із дітьми нема, розповідає подружжя, лише хлопці не хочуть вчитися, а по господарству допомагають. 

Сім’я обробляє 8 гектарів землі, займається пасікою, вирощує свиней та птицю. Петро, крім того, заробляє на прожиття, перекриваючи дахи. У такий час вся домашня робота лягає на Лесині плечі. Але її це не лякає, якби не постійні стреси. Два роки тому на доньку з подругами, які стояли на автобусній зупинці, на швидкості наїхала машина. Юля, на щастя, обійшлася лише переломом ноги, але й досі ходить з металевим стержнем, бо перелом ніяк не зростається. А перед тим випадком ледве врятували після трьох операцій чоловіка. Тепер і він, і донька мають інвалідність. Окрім пенсії, сім’я отримує ще соціальну допомогу. Ось так і виживають – у праці й злагоді. І ще жодного дня не шкодували про свої рішення створити прийомну сім’ю. Головне для них – це здоров’я та дитячий сміх. А його на обійсті Гупалів не бракує. 

Любов ТИМЧУК, газета “Сільський господар плюс”