«Вдячна Тернополю, що мене прихистив», — примадонна Вікторія Лук’янець

Мегазірки інколи ще сходять над Тернополем. Так, 14—16 листопада в нашому місті перебувала солістка Віденської державної опери, професор Віденської консерваторії, народна артистка України Вікторія Лук’янець. Вона очолювала одне із трьох журі Першого відкритого конкурсу вокалістів та хорових колективів імені Соломії Крушельницької. Водночас тернополяни мали змогу  почути і її унікальне сопрано, оскільки примадонна брала участь у концерті під час відкриття конкурсу та в гала-концерті його переможців. У першому співала арію Наталки Полтавки, а в другому — арію Норми з однойменних опер Миколи Лисенка та Вінченцо Белліні.

І хоч на концерт у філармонію всесвітньо відома співачка прибула з валізкою прямо із літака (часу не залишалося, щоб зайти в готель), та все ж не відмовилась дати інтерв’ю для нашої газети.

 Пані Вікторіє, чи важко було отримати вашу згоду на участь у журі цього конкурсу? І хто та людина, котра знайшла потрібні слова, щоб ви прилетіли в Тернопіль?

— Шукати слів і не треба було. Коли є можливість, я завжди відгукуюся на такі прохання. В цьому випадку зателефонувала солістка філармонії Наталія Присіч, розповіла про конкурс. І я погодилась очолити одне журі.

— Конкурс має ім’я Соломії Крушельницької. Ви, напевно, знаєте, що вас часто з нею порівнюють, називають посестрами. А західна преса писала про ваші тріумфальні виступи на найвідоміших оперних сценах світу, що після Соломії Крушельницької жодна українська співачка не мала такого успіху,  як ви. А чи ви самі відчуваєте якусь спорідненість із Соломією — і в чому вона?

— Соломія вела мене по життю. Коли в жахливих дев’яностих не мала роботи (одна вистава на три місяці), в театрі не було світла і тепла, я плакала від безвиході. Допоміг випадок: мене почув імпресаріо з Відня, попросив надіслати записи. Потім викликали на прослуховування, після якого Віденська державна опера підписала зі мною контракт. Лише на шість місяців… Але ми ризикнули і поїхали всією сім’єю. Практично в невідомість. Винаймали квартиру. Крутилися. Було дуже непросто. І Соломія не дала мені тоді зламатися. Я постійно переконувала себе: вона змогла, і я мушу. Як Ліна Костенко писала: «Дякую за те, що можу, і за те, що мушу». І я вважала: якщо Бог вже веде мене цими дорогами, то мушу вистояти.

Не прийміть за високі слова, але я переконана була: моя місія і моє завдання, щоб після Соломії було продовження. І не шлягери чи якісь «крутилки», а справжня серйозна музика, що бентежить до глибини душі.

— Згадали Ліну Костенко. Колись у вас було дві мрії: познайомитися з Ліною і заспівати партію Джільди в «Ріголетто» Джузеппе Верді. Вони збулися?

— Дякувати Господу, Джільду наспівалася досхочу. А з Ліною Костенко була така історія. У Римі, в греко-католицькій церкві я співала концерт до ювілею Соломії Крушельницької. І ось після його закінчення підходить до мене Оксана Пахльовська з усіма книгами Ліни Костенко з її автографами і каже: «Пані Вікторіє, ми ваші великі прихильники. Мама вас дуже любить». Я їй відповідаю: «А я боготворю вашу маму, багато її віршів знаю напам’ять. Для мене вона — наш сучасний пророк. Це, може, важко усвідомити, коли людина ще живе, але це справді наш український геній і пророк». Ті книжки нині вже такі зачитані, а «Неповторність» постійно в мене на столі поруч із Біблією.

 А що то була за історія, коли Лучано Паваротті вам вигукував із зали «Браво!»

— У 1995 році я дебютувала на сцені Ла Скала. Коли побачила в залі Паваротті, в мене коліна підігнулися. Це була така несподіванка. Паваротті сидів на високому кріслі, в нього вже тоді боліли ноги, й уважно слухав. У мене було враження, що доторкнулась до чогось божественного. Я тоді співала так, як ніколи до того. А коли закінчила, Паваротті вигукнув: «Браво!» Ця людина немов узяла мене на крила. І це було, як подарунок долі.

— А пам’ятаєте свій перший виступ у Тернополі, в «Березолі»? 2009 рік. З ініціативи світлої пам’яті Любомира Гузара кращі співаки України, і ви серед них, дають благодійні концерти, щоб зібрати кошти на будівництво Патріаршого собору в Києві.

— Звичайно, пам’ятаю. Я тоді радо відгукнулася на запрошення взяти в них участь. А тепер такий красень храм стоїть на Лівому березі Дніпра. Коли дивлюсь на нього, серце сповнюється радістю: це ж у його стінах є маленька краплиночка і моєї любові. Символічно, що саме в ньому знайшов свій вічний спочинок і владика Любомир.

— Як часто вдається вам вирватись в Україну тепер, коли ваші виступи розписані на місяці і роки? І чи ще співаєте в Київській опері?

— Співаю тепер дуже багато концертів. Так, наприкінці серпня, на День Незалежності, мала великий сольний концерт на Софійській площі. Співала і Норму, і концерт Глієра… У грудні знову матиму в Києві два концерти. Один в Софії, під Орантою, акапельний, а другий — у трапезній Києво-Печерської лаври, уже з роялем. Зазвичай співаю тоді, коли маю запрошення і коли сама цього хочу, коли відчуваю, що це мені цікаво й сама створюю програму. Слава Богу, я тепер маю це право. А що може бути прекраснішим, ніж коли ти вільна у своєму виборі.

— Складається враження, що в Україні ви здебільшого берете участь у благодійних концертах.

— Це правда.

— Для вас це принципово?

— Так. Ця земля мені дуже багато дала. Дякувати Богу, я маю нині можливість заробляти в інших країнах — у різних постановках, концертах. А Україні треба віддавати за все те, що вона дала мені, моїй родині.

Часто кажуть: велике щастя, коли ти можеш віддавати, а не приймати дари. Раніше, як і ми всі по молодості, я цього не відчувала. А тепер радію, що хочу і можу це робити. Більше того, благодійні концерти сприймаю як свій обов’язок. Бо що ж іще я можу зробити для рідного краю, окрім як дарувати йому свої концерти, кошти від яких ідуть на благородні цілі. На той же Патріарший собор, чи ось тепер — на два кіоти під старовинні ікони в Софійському соборі.

Та найголовніше: від цього добре моїй душі. Хтось із цього, мабуть, і посміється. Навіть рідні мені кажуть: може, досить вже тієї благодійності? Але, з іншого боку, відчуваю, як у відповідь мене Господь обдаровує. То контрактом із гарним гонораром, то запрошеннями в журі чи на майстер-класи, то багато учнів приїжджають і хочуть навчатися у мене в консерваторії.

 Недарма ж кажуть, що Бог у боргу не буває.

— І це суща правда.

— Ви така відкрита. Написала вам дитина, що хоче навчатися у вас — і ви їй відповіли.

— А як же інакше? Завжди згадую, як мені по життю багато людей допомагало. Стараюся цього не забувати. Тепер моя черга підтримувати, допомагати.

 У вас в Києві ще є мама. Вона, напевно, дуже тішиться такою донькою.

— Звичайно, тішиться. Нині, як тільки приземлився літак у Львові, вона першою зателефонувала. Тепер чекатиме мене з Тернополя.

— А ви будете в нас усі три дні конкурсу?

— Так.

— За що ж така щедрість впала на Тернопіль?

— Я люблю ваше місто. У мене з ним пов’язана дуже особиста історія. Про це ще ніде не писалось, у жодному інтерв’ю я про це не розповідала, вам кажу першій. Тернопіль врятував мене від радіації під час аварії на ЧАЕС у 1986 році. Я тут шила весільну сукню. І 27 квітня виїхала потягом з Києва на примірку й пробула у вашому місті до п’ятого травня. Уявляєте? Я не знаю, як дякувати Господу за це. Так Тернопіль переплівся з моїм приватним життям. У липні того чорнобильського року в нас із Юрою було весілля і мама плакала. Який це жах випав на нашу долю, на країну, отой Чорнобиль! Тому Тернополю завжди буду вдячна за те, що він у ті страшні дні забрав мене з Києва і прихистив.

Ви якось сказали, що щоранку просите ангела, щоб він сів на ваше плече і не покидав вас весь день. Чого ще просите в нього?

— Уже не для себе, а для донечки, своєї Дарусі, прошу щасливої долі.

— Читала, вона у вас філософом хоче стати.

— Уже стала. Цього року з найвищими оцінками закінчила філософський факультет Віденського університету і написала доволі солідну роботу про те, що таке культурна ідентичність для людини, для держави, для Всесвіту. Уявляєте, який діапазон? Як усі мами, молю Бога, щоб послав їй свого ангела-охоронця. Вона тепер виходить у свій світ, і щоб той ангел її оберігав.

 Дякую за розкіш знову почути ваш спів і за цю щиру розмову.

Розпитувала Галина САДОВСЬКА для газети “Вільне життя”.

Фото Василя БАЛЮХА

загрузка...

Comments are closed.