Воїн з Тернопільщини розповів правду про війну, яку ви ніколи не почуєте з телевізорів

Микола Озарук із позивним «Лев» був снайпером-розвідником у зоні АТО. У 2014 році сам шукав військкомат, щоби піти на війну та захищати країну. Мав усе своє: форму, амуніцію та патрони. Каже, що готувався до війни з 2008 року. Знав, що на кордони України посягне ворог. «Лев» не називає, скільком ворогам йому довелося вкоротити віку там, на фронті, проте відверто розповідає про війну, якою вона була на початках: про пияцтво, брак зброї, надважкі бої та поранення, коли не було часу думати про перев’язки, адже над головами, як у фільмах, безперервно свистіли кулі.

«Снайпер влучив у голову. Один на мільйон, що лишився живим»

– Як Ви потрапили в АТО? Чому пішли добровольцем на війну?

–  Спочатку мене не брали. Приїхав у Тернопіль, бо знав, що тут формують батальйон. Та мені сказали, що таких, як я, їм не треба. Мовляв, молодшим сержантам хіба на кухні картоплю варити. Дійсно, звання отримав ще за Союзу, тридцять років тому. Та хіба це тоді був показник? Я мав свою зброю і міг воювати. Ходив проситися до Катинського (на той час головний військовий комісар області, – авт.), казав: «Оформи мене». Він говорив, що треба зібрати довідки, пройти комісії тощо. Тоді я плюнув, зібрав амуніцію і поїхав до Києва. Прочитав, що там формують батальйон «Донбас». Пригадую, що до столиці я приїхав у неділю, а в понеділок уже був у Нових Петрівцях (на Київщині, – авт.). Зайшов на базу і всі сказали: «Прийшов американський інструктор», бо ж мав свою зброю та амуніцію.

– Де Ви дістали все це?

– Купив. Я до цієї війни готувався з 2008 року.

– Як так?

– Наперед знав, що буде війна. Пригадую, в одному з інтерв’ю в 2014 році говорив, що війна у нас триватиме до 2020 року. Тоді з мене сміялися, крутили пальцем біля скронь. Казали, що дурень. І що в результаті? Говорив, що як братимуть Крим, то не пролунає жодного пострілу. Сталося так, правда ж? Казав, що той, хто голосує за Януковича, обирає війну. Теж сміялися. Я ж «повеселюся», коли в Одесу висадять десант із моря, коли на обласній раді в Тернополі вивісять російський прапор. Ось тоді буду реготати…

– Не лякайте. Справді страшні речі говорите…

– Кажу так, як є. Що ж тут лякатися?

– Повернуся до зброї. Мабуть, це недешеве задоволення. Де взяли на все це гроші?

– Їздив по заробітках. Сьогодні одне купив, завтра – інше. Взяв каску за 200 доларів. Так потихеньку і зібрав усе. В мене є два стволи. Один із них коштує 12 тис. євро. В Україні таких усього два.

– Знаю, що якраз каска Вас врятувала від смерті…

– Так. Мені снайпер влучив у голову. Почав втрачати пам’ять. Говорив хлопцям: «Ви хто такі?» Куля вдарила в голову, каску знесло і вона відлетіла на метрів 15, а мене перекинуло. Перше, що тоді подумав: «Мені відірвало голову?» Бо бачив же, що каска летіла. Голова була обдерта, каска тріснула…

– Коли це сталося?

– 3 чи то 4 червня я вже був у батальйоні «Донбас», а поранення отримав 18 серпня, у свій день народження. Це був перший реальний наш бій, а не якась там перестрілка. Ми брали Попасну, а потім Лисичанськ. Бачите (показує каску, – авт.), як тріснула? І ось гляньте, середину вирвало. Тепер вона у мене чарівна. Нікому не віддаю. Та після поранення лежати було ніколи. По другому разу заходили в атаку. Вантажили інших поранених. Пригадую, підійшов Семен до мене і сказав: «Леве, вітаю тебе з другим днем народження! Один на мільйон, що ти лишився живим». Цю каску я купував 5 березня 2014 року. Ще перед тим, як іти служити. Прошу, прочитайте, що там пише всередині.

– Виготовлено у Російській федерації…

– Так! Пригадую, журналісти завше просили зняти каску і показати цей напис. Жартували: «Руські кулі не беруть руської каски на українській голові».

«На тім полігоні троє повісилися, двоє захлиснулися власним блювотинням, троє зґвалтували дівчинку»

 – Як Вас рятували тоді? Навіть не перев’язали рани?

– А коли? Бій, кулі свищуть. Усім руки тряслися. Одному хлопцеві взагалі обірвало руку, трималася на одній жилці. Кажу йому: «Терпи-терпи, танкісте, не знімемо тебе, маємо вийти з-під обстрілу… В той день не до перев’язок було.

– Чому позивний «Лев»?

–  Бо я народжений під знаком Лева. Хтось – «Вовк», хтось – «Нацик», хтось – «Горб», хтось – «Кіт». Був у нас один із позивним «Біда». Потрапив у полон, звільнили. Потім узяв у когось велосипед, врізався у стіну й забився. От тобі й «Біда». Як назвешся, так і…

– Знаю, що спочатку Ви пішли на війну добровольцем, а потім у складі Збройних сил України?

– Так. У 2015- 2016 роках був у складі Збройних сил. Якось приїхав із Генштабу один полковник перевіряти, хто з нас стріляє, хто порушує перемир’я: вони чи ми? Кажу йому: «Слухай, я – молодший сержант, але тут ти будеш слухати те, що я тобі кажу. Зрозумів? Ідеш посередині, я – позаду, а «Грек» – попереду. Скажу лягати в болото – лягатимеш!» Він погодився. Поводили його по позиціях, то після цього він сказав: «Хлопці, ви смертники. Щодня тут ходите?»  Кажемо: «Так. А що ж робити? Страшно? А як інакше?» У нас була група снайперів. Серед них – я найстарший, а інші на 10-15 років від мене молодші. Ми вираховували позиції ворога, а вони – наші. Снайпер найстрашніший той, який постійно змінював місце. Він стає невловимим. Бо якщо стріляєш з однієї точки, то рано чи пізно тебе вирахують. Якщо ж ти ходитимеш скрізь, то тебе не впіймають. Також вираховували за почерком. Наприклад, о 10-12-ій годині хтось відстріляв, і так періодично в той же час щодня. Значить, одна і та ж людина. Мене часто запитують: «А Ви скільки вбили?» Кажу: «Та хто ж знає. Стріляв собі в той бік і все» (сміється, – авт.).

– Багато добровольців ішли тоді воювати зі своєю зброєю?

– У батальйоні  «Донбас» таких було двоє – я і ще один чоловік. Мені в Петрівцях видали до моєї зброї 20 патронів, а з дому взяв ще 200 своїх. Зброю ж мені видали на дев’ятому місяці служби, коли був у складі Збройних сил. Казали, що можу й далі своєю воювати, а я питав: «Де знаходжуся: у добробаті, «Правому секторі» чи в загальному споюванні українців?»

– Чому так?

– Бо там немає нічого, крім випивки. Будь-який полігон – це тільки пиятика. У 2015 році на тім полігоні, де я був, коли формували батальйон, троє повісилися, двоє захлиснулися власним блювотинням, троє зґвалтували дівчинку 14 років. Така от справа. І це виключно з мого батальйону. От телефонував до мене «Гуцул» із Пісків, з яким ми разом воювали на «Донбасі», й каже, що п’ють прямо на посту.  Зараз військо – це 70% алкоголіків.

– У 2014 році пили так само?

– Пили. Після боїв уже пиятика була. Ходили всі «герої». Як правило, нормальні не вживали. І я теж. Можу собі хіба вина хорошого трішки дозволити.

– Чому пиячили?

– Із дурості, зі страху, просто так. Після боїв, коли повернули Попасну, Лисичанськ, тоді почався розбрат. Було постійне місце дислокування, пішли жінки… Вони самі приходили. Тоді, в чотирнадцятому, люди вірили, що українці їдять… немовлят.

– Справді?

– Так. Пригадую, коли в неділю, 20 липня, сепаратисти відступили і ми зайшли в Попасну. Там були діти і ми жартували: «О, все, зараз будемо вас їсти. Котрий піде на тушонки?» Та малеча розуміла, що ми не серйозно, підходила до нас, розглядала зброю, фотографувалася. Кажемо до старших жіночок: «Чого ж ви боїтеся, хіба ми прийшли вбивати-ґвалтувати?» А вони нам: «Хлопці, там нам розповідали, що батальйон «Донбас» – це мародери і вбивці!»  Я вуха нащурив і думаю: «Чи це вони ідіоти, чи їм пороблено?» Кажу, та от же діти біля нас. Котрого будемо їсти? (сміється, – авт.). Один «шкет» підбігає і кричить: «Дядьку «Леве», давайте, я першим на тушонки». І регоче. Після того вони до мене постійно приходили, завжди віталися «Слава Україні!» Хлопці в батальйоні жартували, що це моя гвардія підростає. Їх було десь десять чоловік. І всі як один до мене: «Слава Україні!»

 «Він негідник. Узяв триста тисяч доларів за те, що завів батальйон в Іловайськ»

– А дорослі як ставилися до добровольців?

– Коли зайшли в Лисичанськ, там ще стріляли. Зустріли жінку. Йде, лиця на ній нема. Питає захекано: «Ви Нацгвардія?» Відповідаємо, так, батальйон «Донбас». А вона далі: «Правда, що ви нас будете різати? Нам казали, що ви чоловікам яйця вирізаєте, а жінок ґвалтуєте. У вас ніж є? Будете ним мене різати?» Та минуло десь 15 хвилин розмови, як навколо нас почали збиратися й інші жіночки. Стоять і не розуміють, чому ми їх не ріжемо (сміється, – авт.). У підсумку ми навіть подружилися і ті жіночки нас запрошували на український борщ із м’ясом.

– Ви згадували Семена. Це, можливо, той, що Семенченко, народний депутат України? Він же теж служив у «Донбасі». Як себе, до речі, проявляв?

– Він негідник. Семенченко не був у жодному бою! Боягуз боягузом. Узяв триста тисяч доларів за те, що завів батальйон в Іловайськ. Він узяв, Береза і ще один…

– Ви впевнені?

– Так. І це не секрет. Про це вже писали. От я можу розказати тобі всі позиції наші, як ми воювали, що було, позивні. Все-все…

– А Семен цього не розкаже?

– Звідки він може це знати? Якось дали мені слухавку, коли до нього подзвонили. Питаю: «Коли будемо воювати?», а він мені: «Нє слишу, нє слишу, плохая свіязь». Все. Та він же мене знає. І про каску мою. Спитай будь-кого про «Лева». Хоча в нас «Левів» було два – я і колишній білорус.

– Ви хочете далі йти на війну?

 – Я чекаю, коли російське військо зайде аж до Збруча. Чекаю, коли їхній прапор вивісять на обласній «зраді». І дочекаюся. Я, дитино, навчений чекати.

– За Вашими припущеннями, коли це станеться?

– Думаю, що в цьому році. Вибори Путіна пройшли… Я чекав цього ще в 2015 році, але вони побачили, що дуже багато людей піднялися. Тому дали задню. Натомість завели батальйон в Іловайськ, де за місяць уже готувався «котел». Мені казали: «Діду, та там москалі тиждень сиділи і чекали на «укропів». Кажуть, спеціально наших завели, щоби перебити. Дебальцеве спеціально «організували». Групування було на 8 000 чоловік, а вийшло звідти 2 495. Куди зникли інші? А вони говорять з екранів: «Усі, хто каже, що в нас сотні загиблих, то вороги України. В нас тридцять поранених і жодного вбитого». Та невже? Я в липні 2015 року їздив у Слов’янськ, то з Дебальцевого ще везли дві машини трупів, а біля аеропорту донині лежать, бо тхне. Восени 2015-го я зайшов туди, то тхнуло, а влітку, кажуть, там жах, що робиться. Трупи розкладаються, привалені бетонними плитами. Так, усе це треба розгребти, але для чого? Хай гниє, думають. А пси по Дебальцевому як розтягували трупи… А те, що казали, мовляв, Семенченко поранений, то він п’яний із шофером з’їхали в кювет. Водію відірвало голову… Я знаю, бо він з моєї роти. Молодий хлопець був, двадцять із хвостиком. Вам так брешуть, що ви навіть не розумієте. Мають тут усіх за ідіотів. Подивися, дитино, на деяких вояків. Ходять тут усі п’яні. Дають гроші, робити нічого не треба та й «заливаються».

«Я собі уявляв, що якби потрапив у полон, то вони б мене, мабуть, по шматочках різали»

– У Вас є сім’я?

–  Я сам. Є донька вашого віку. З дружиною ми давно розлучилися.

– То навіть не було з ким порадитися: йти в АТО чи ні?

– На той час я жив з іншою жінкою. Мене в середу запитали: «Поїдеш у Піски?», а в неділю я вже був там зі своєю амуніцією.

– Жінка проти не була?

– Ні. Вона мене чекала, передачі передавала, телефонувала. Вже був там, на Бутівці, то двічі на день їй дзвонив – зранку і ввечері. Казав, що живий-здоровий, усе добре. І вимикав телефон до вечора, бо могли вистежити. Коли не виходив на зв’язок три дні, то вдома вже був «хай».

– Чому розійшлися?

– Так сталося. В житті всяке буває…

– Та кажете, що пару собі шукаєте…

– Шукаю, аби була файна, роботяща і, бажано, німа. Я тепер дуже полюбив німих жіночок. Німа – і добре. Тиша та спокій.

– А як поговорити ввечері захочеться?

– Нащо? Мали б господарку, добре жили б. Пішов на війну, прийшов з війни – і ні слова, а так буде мені ба-ба-ба-ба постійно в хаті. Смішний, дитино, я, дід старий, правда?

– Чому ж? Цікавий дуже. Хтось із Ваших у полоні зараз?

– Ні, на щастя, моїх із «Донбасу» – нікого. Я собі уявляв, що якби потрапив у полон, то вони б мене, мабуть, по шматочках різали. Уявіть собі, в Авдіївку ми приїхали лагодити колеса. Приходить баба з дитиною і каже: «Все, украінская армія вошла в Авдєєвку. Нам сказалі по тєлєвізору, что ви нас обстрєлялі вчера». Я кажу: «Так от ми ж з вами в Авдіївці, не обстріляні. Чи ми самі себе стріляли?» Вона мені: «Нєт! Я понімаю, что ви здєсь, но нам по тєлєвізору сказалі!» Ідіоти, більше нічого сказати.

– Тоді, у 2014 році, звідки було більше добровольців?

– Дуже багато було західняків і з Центральної України. Різні були. Пригадую, був такий «Лисичанський снайпер». Ми вже виходили з бою, а наших двох поранили, бо пішли в бій без касок. Бандана на голові – і в атаку. То цей снайпер до мене: «Льово-Льово, мене поранили». Я йому: «Зараз тебе прикладом ще доб’ю, ідіот. Ти чого без каски?» Той у сльози. Двадцять з чимось років. Питаю: «Нащо тобі, сину, каску давали? Ти ж в атаку йшов, а не в окопі сидів! Мене каска врятувала, і тебе би врятувала. Бронежилет можеш не брати, а каску – обов’язково!»

– Хіба бронежилет не захищає?

– У нього система така: спереду, до прикладу, пробило, і далі куля вдаряється у пластину ззаду, рве собою все. Тому бронежилет часто ще й шкодить. Якщо навіть куля не пробиває бронепластину, то удар такий, що заломлює грудну клітку. І помираєш через тиждень у страшних муках.

– І немає значення, якої він якості?

– Немає. Ударна сила… Як були в Попасній, то один каже: «Льово, подивися, мене щось там болить». Показує, а в нього під бронежилетом дві кулі. І таке, дитино. Смішний дід, правда?

– Не правда. І хоч Вам уже п’ятдесят, але на діда взагалі не схожі. Дякую Вам за місцями жорстоку, але щиру розмову.

Джерело: Тижневик “Номер один”