«Якщо замість брата передадуть чуже тіло, повеземо труну під Міністерство оборони…»
Уже більше місяця тернополянин Іван Повстюк розшукує свого рідного брата Андрія, який пропав у зоні АТО. Військовослужбовець 24-ої механізованої бригади, місце постійної дислокації якої — місто Яворів на Львівщині, 19 червня брав участь у боях під Закітним та Ямполем Донецької області. Після того зв’язок з ним обірвався, ніхто з командувачів бригади не знає про місце перебування Андрія, навіть точно не відомо, чи він живий.
Внесли у список загиблих…
Ще з початку весни 31-річний Андрій Повстюк ніс службу на межі Сумської та Донецької областей, а з 20-го травня — в зоні АТО. Родом хлопець зі Славути Хмельницької області, його сім’я — дружина Наталя і 7-річна донечка Діанка — нині мешкають у Яворові на Львівщині.
— Не передати словами, що ми пережили за цей місяць… 20 червня зателефонувала братова і сказала, що чула в новинах про вбивство кількох солдатів 24-ої механізованої бригади. Ми з жахом чекали списку загиблих, молилися, аби з Андрієм було все гаразд, але наступного дня знайшли його прізвище серед загиблих, — розповідає Іван. — Воєнком зі Славути повідомив нам страшну новину, але наголосив, що на місці бою поки що не знайшли тіла і особистих речей брата. У нас зажевріла надія… Ми розшукали військових, які вижили після бою, щоб почути бодай якісь деталі. За їхніми словами, Андрій був за кермом КамАЗа, який підбив БТР, і, скоріше за все, потрапив у полон. Хлопці зізналися, що їхнє командування свідомо відправило бригаду в засаду сепаратистів. Солдати мали повертатися додому, але їм чомусь дали завдання завернути через річку Сіверський Донець, де за 200-300 м чекали бойовики… Зверталися ми і до командира бригади, просили розшукати Андрія. «Поверніть нам брата, його чекають вдома!» — наполягали ми. «Ну, так…» — відказав скупо. На те він начальник, щоб самому загинути, а підлеглого врятувати. І кажу це як колишній військовий, я служив у Тернопільській 11-ій окремій гвардійській артилерійській бригаді до її розформування, нині працюю у тернопільському підрозділі ДСНС. Колись мій замполіт, який служив у Афганістані, розповідав, що молодих били по писку, щоб не лізли в небезпеку, а тут навпаки…
«Таких, як ви, багато…»
Рідні Андрія зверталися до Президента України, їздили на прийом до заступника міністра оборони України, досі телефонують у міністерство на «гарячу лінію», підключили усі можливі ресурси, аби розшукати зниклого військовослужбовця, але поки що жодних результатів.
— Може, брат у полоні, потребує допомоги, а ви його зарахували до загиблих… — переповідає Іван розмову із заступником міністра оборони України Петром Мехедою. — Урядовець говорив зі мною і ще з одним моїм молодшим братом майже 40 хвилин, записав наші номери телефонів, обіцяв передати волонтерам. Та я вже не вірю його словам. «Закинете папку у шухляду і скажете, що шукаєте!» — випалив я йому в очі. «Ви ні разу не зателефонували батькам, не підтримали їх морально…» — кажу. «У нас багато таких сімей…» — виправдовувався. Для них загиблі чи зниклі — це статистика. «Тоді навіщо посилаєте солдатів на Схід, якщо не відповідаєте за них? — не міг я стримати емоцій. — Скажіть, хто із ваших синів воює? Ви посилаєте простих хлопців, як гарматне м’ясо… Вони спали у болоті, дощ заливав окопи, добре, що хоч місцеві приносили їм їжу, а то не дочекалися б пайків… Військовослужбовці мовчать про це, бо їм наказали тримати язик за зубами, нібито це — військова таємниця…»
У жорстокому бою під Ямполем, окрім Андрія, пропав також солдат Микола Шайнога із села Дмитрів Радехівського району Львівської області. Спершу його теж внесли до списку загиблих, але тіла досі не знайшли.
— Ми об’єднали зусилля у пошуках з рідними Миколи. Хлопцеві з Львівщини нема й 19-ти років. Він — наймолодший з солдатів, ніс строкову службу за списками нібито у Сумській області, а насправді перебував в АТО, — дивується Іван. — Микола із багатодітної родини, його матері від переживань відняло ноги… Коли нам почали з Міністерства оборони «пропихати» якісь два обгорілі тіла, які викопали десь там на полі, я твердо заявив: «Не дай, Боже, передасте чужі тіла, а ми обов’язково проведемо аналіз ДНК, тоді привеземо труни під Міністерство оборони і знімимо з когось погони!»
Сепаратисти поки що не просять викуп
Іванові Повстюку через мешканців Донеччини вдалося вийти на місцевих сепаратистів. «Якщо досі не знайшли тіла, отже, Андрій у полоні», — міркує брат. А ще чоловік вийшов на центральні українські телеканали, був в ефірі Громадського телебачення. Журналіст Данило Яневський передав його звернення віце-прем’єр-міністру Володимиру Гройсману.
— До нас телефонував помічник Гройсмана, вчергове «потішив», мовляв, передав ваше звернення Міністерству оборони — шукають, — розповідає Іван. — Тоді ми остаточно зрозуміли, що уряд навіть не думає займатися пошуком, усі ці обіцянки лише задля годиться, тому ми пробили по своїх каналах, вийшли на кількох ополченців. Кажуть, що якщо Андрій у них в полоні, то рано чи пізно його відпустять, але якщо потрапив до чеченців, то шансів нема… До військовослужбовців «ополченці» ще так-сяк ставляться, а от бійців Нацгвардії та спецбатальйонів ненавидять.
Конкретної інформації про Андрія рідні поки що не мають, утім, складають докупи, як пазли, все почуте, і продумують подальший план пошуку.
— Андрій може бути в полоні на Донеччині, адже там нині близько 2 тисяч полонених, яких використовують як робочу силу, а уряд говорить лише про 150 осіб, — продовжує розповідь чоловік. — Минулого тижня мені телефонував «ополченець», казав, що у них є поранений чоловік з таким самим ім’ям і прізвищем, як у брата, але у нього записана інша дата народження. В Андрія сильний характер, думаю, він взагалі міг не назвати своє прізвище, щоб рідні не хвилювалися. Брат має військовий вишкіл, він — учасник бойових дій в Іраку, ніколи ні на що не скаржився, коли їхав в АТО, купив за свої гроші бронежилет, решту амуніції, та найголовніше — він патріот України. Я хотів їхати на Донбас шукати брата, але треба знати, куди конкретно. «Ополченці» поки що не вказують конкретного місця, не просять викуп, обіцяють так відпустити. До речі, до мене за цей місяць телефонували чимало провидиць та екстрасенсів, бо ж я повідомив свій номер на телебаченні, в інтернеті, усі в один голос кажуть, що Андрій живий, одна навіть зазначила, що він у полоні біля Слов’янська. А «доблесне» Міністерство оборони України далі мовчить… Нині є вказівка, що ДСНС, де я служу, може залучатися до АТО. Раніше я казав: треба буде — поїду воювати, але коли побачив бардак серед вищого військового керівництва, то тепер мене ніхто не змусить їхати на Схід. Якщо раптом щось трапиться, хто подбає про мою родину? А державі, переконався, байдуже до людської біди
Коментарі вимкнені.