Пам’ятник Пушкіну у Тернополі не становить ніякої цінності для українського соціуму, – етнічний росіянин Олександр Глотов
Вчора у Тернополі чоловік облив червоною фарбою пам’ятник Пушкіну. На постаменті він наніс декілька написів, в тому числі «stop war». Його дію підтримує чимало тернополян, які вважають, що пам’ятники руським не місце у Файному місті.
А етнічний росіянин, професор російської літератури, доктор філологічних наук Олександр Глотов спробував виступати “експертом” щодо бодай якогось обґрунтування наявності у місті Тернополі пам’ятника російському поетові Олександру Пушкіну.
Воно може бути з кількох міркувань:
1. Вказаний літератор народився, жив або якийсь час перебував у цьому населеному пункті.
Відповідь негативна: не народжувався, не жив, не перебував. Жив і перебував з українських територій в Одесі, Криму та у деяких помістях своїх друзів-декабристів.
2. Вказаний літератор є ключовою фігурою у національній культурі для значної кількості осіб, які давно і постійно живуть у цьому населеному пункті.
Відповідь негативна: за переписом ще радянського 1989 року у Тернополі росіян жило 7,1 відсотків, що аж ніяк не можна вважати значною кількістю. Серед обласних центрів України – найнижчий показник. І показник цей поступово зменшується. Незабаром я тут лишуся сам.
3. Пам’ятник є культурною цінністю, внеском видатних митців (митця) до загальної поліетнічної культури України.
Відповідь, на жаль, знову негативна: скульптори Макар Кіндратович Вронський, Олексій Прокопович Олійник та Олександр Павлович Скобліков за допомогою архітектора Едуарда Едуардовича Гронського, які хрущовського 1961 року спорудили цю постать, мають у своєму активі увічнення пам’яті Дзержинського та Леніна (Вронський), Руднєва, Петровського та Мануїльського (Олійник), Калініна, Антонова-Овсієнка та Корнійчука (Скобліков). Дехто з них на ниві культурного радянського просвітництва дослужився навіть до Шевченківської премії, але мистецьких відкриттів ні за ким не помічено.
Якщо можна – висновок.
Місцеві політики та краєзнавці досить давно висловлюють активний подив з приводу наявності у галицькому місті пам’ятника літератору, який, попри свою суб’єктивну обдарованість та значущість для власне своєї національної культури, не становить такої цінності для українського соціуму. Не кажучи вже про те, що з творів Пушкіна легко можна насмикати висловів, спрямованих проти національних героїв України.
Якщо йдеться про культурні фігури, то історично більш доцільним був пам’ятник Адаму Міцкевичу, який стояв у Тернополі та не витримав воєнного лихоліття 1919 року.
А скульптура, звісно, Богу духу винна. Радісно знищувати її, як це робилося з фіґурами вождя світового пролетаріату, гадаю, не варто. У Тернополі є такий собі закапелок, де переховують свідчення минулої доби: революційні матроси і таке інше. От хай там у тіньочку й стоїть. Або лежить. Органічне скло не псується.
Підтримую