Чому не потрібно йти у батальйон "ОУН"

Я хочу розповісти вам дещо про Батальйон “ОУН”.
Коли мені телефонують знайомі і незнайомі чоловіки з різних куточків країни і просяться у наш батальйон, я переконую їх не робити цього.
Я кажу їм: друзі, у нас в державі створено зо три десятки добровольчих та інших батальйонів, а ще Національна Гвардія, Збройні сили, йдіть туди. Якщо поталанить, то вас зо три-чотири місяці будуть вишколювати на полігоні, а там, дивись, і війна закінчиться. А, якщо не поталанить, і вас відправлять в зону АТО, то це може виявитися Запоріжжя, Харків чи інше безпечне місце, а не Донецьк-Луганськ, не безпосередня зона бойових дій.
Ні, кажуть мені добровольці, ми хочемо саме до вас, ми якраз хочемо на поле бою, на війну.
Гаразд, кажу, ви хочете на війну. Але ви розумієте, що це війна, це не анекдот, де українець може собі стрельнути москалика, а той його ні, бо, мовляв, за шо. Тут москаль стріляє, і зачасту стріляє добре, тут ваші шанси вистрілити першим, влучити і вижити 50Х50.
50Х50 – це хороші шанси, це краще, аніж не мати жодних шансів, – відказують мені.
А ви знаєте, що ОУНівцю в разі чого краще в полон не потрапляти, бо закатують? Знаємо.
А ви заєте, що у нас наразі немає жодного статусу і по закінчені війни ми, скоріш за все, потрапимо під репресії з боку української влади? Знаємо.
А ви знаєте, що на передовій ми свідомо шукаємо загострень і вогневого контакту з ворогом? Знаємо.
А ви знаєте, де наша база? В пердмісті Донецька.
І після цього, що ви почули, ви далі хочете в наш батальйон? Хочемо.
Тоді цілуйте дітей, обнімайте батьків, приголубте своїх дружин, можливо, ви робите це востаннє.