Як житель Тернопільщини через коронавірус додому із заробітків добирався

Сьогодні тільки й розмов про карантин. Особливо акцент на заробітчанах, які повернулися в Україну і мали б дотримуватися режиму самоізоляції, щоб не наражати на небезпеку інших людей.

На жаль, не всі такої думки, і багато хто, повернувшись із-за кордону, з першого дня починає ходити вулицями міста чи села, не розуміючи, що може стати носієм вірусу, навіть, якщо сам не захворіє, пише ШумськІНФО.

Шумчанин Василь Герасимчук розповів свою історію повернення із заробітків. Коли працював у Польщі, трохи протягнуло і від цього прихворів, але власник, у якого трудився, привіз медикаменти, полікувався, і стало легше. – І тут почув заклик президента Зеленського, усім українцям повертатися додому. 20 березня вирішив їхати, бо через кілька днів у мене закінчувалася віза, і я не хотів отримати депортацію.

Скористався пропозицією добиратися в Україну потягами, які запустили спеціально для таких цілей. Добрався до Перемишля, а там на вокзалі уже сила українців, черги, тиснява, хто у масках, а хто й без них, хто здоровий, хто кашляє. До того ж, виявилося, що уже усі квитки розкупили онлайн, і місця у потягах немає. Підійшов консул, наказав тим, хто немає квитка, відійти убік і чекати. Ми так і зробили. Таких людей виявилося близько сотні. Минуло трохи часу, і консул повідомив нам, що будемо їхати у тамбурах, інакшого виходу немає. Я, хоч і почував себе краще, усе ж дотримувався санітарних вимог – був одягнутий у захисну маску та рукавиці. Сів окремо у куточку в тамбурі – і так їхав.

Коли потяг прибув до Львова, вокзал був оточений поліцією та Нацгвардією. Усіх почали перевіряти, вимірювали температуру. Температурний скрінінг я пройшов, усе було в нормі, але розумів, що їду додому, до рідних, і не хотів ризикувати, тому зізнався, що у Польщі трохи хворів. Мені запропонували пройти обстеження у Львівській інфекційній лікарні, і я погодився.

Пробув там одинадцять днів, здав усі аналізи, двічі мені робили тест. У результаті виявилося, що мав звичайне ГРЗ, про що є виписка. Найцікавіше, як ми добиралися додому. Зателефонували до перевізників і кажемо, що ось така ситуація. Нам відповіли: добре, зараз заберемо людей від кордону і вам залишимо два місця (зі мною ще був збаражчанин). Я пояснив, що хочемо їхати самі, бо ми стільки часу провели у лікарні, усі підозри зняті, а хто зна, який стан тих, хто повертається із-за кордону. На що нам відповіли: «Та не переживайте, ми дивимося, чи не червоне обличчя і чи немає температури. Я вже так шість разів возив». Звісно, що ми відмовилися, але дивує така позиція українців. Вони думають, що безсмертні, бо поводять себе дуже безпечно.

Повірте, коли я потрапив у Львівську інфекційну лікарню (до речі, усе там було безкоштовно, персонал дуже толерантний, і лікарі, і медсестри, і санітари – завжди були у захисних костюмах), то при такому навантаженні, як було за нас, заклад був готовий приймати пацієнтів, але якщо піде великий потік хворих, повірте, ніхто не дасть ради. У мене є племінниця в Італії, вона щодня телефонує і розповідає такі речі, від яких волосся дибки стає. Не знаю, як ще достукатися до наших людей, щоб вони зрозуміли. Тут, напевно, треба приймати жорсткіші заходи, бо інакше нічого не вийде, якщо розраховувати тільки на людську свідомість. Коли виписували, бачив, як щоразу поступає усе більше хворих, чимало – з високою температурою, декого відразу відправляли у реанімацію. Це біда, і ми можемо багато змінити своєю поведінкою – треба, щоб кожен це зрозумів.