Дітківці дуже особливі, не схожі на інші села, – Марія Маладика вивчає історію свого села

Під час мандрівки Зборівським районом із друзями заїхали в Дітківці. Хотіли побачити недіючий костел середини минулого століття. Він вразив не тільки виглядом — компактний, стримано оздоблений, скільки тим, що всередині та навколо нього було чисто, а зазвичай такі місця заростають хабазами. Коли виклала фото у Фейсбук, мені порадили звернутись до тернополянки Марії Маладики, родом із Дітківців, яка займається вивченням і популяризацією історії села. Так я й зробила.

Костело, про яке майже нічого не відомо

— У Дітківцях власний просторовий континуум — потрапляєш туди і ніби опиняєшся в іншому світі. Хоча село розташоване близько від траси, там неймовірно тихо. Дітківці дуже особливі, не схожі на інші села, — каже співрозмовниця. — Що ж до костелу, до речі, в нас на нього кажуть костело, інформації про нього дуже мало, тому дуже хочу попрацювати з польськими архівами. Відомо тільки, що збудували його в 1904 році. Є навіть свідчення про подвійну назву святині. Моя бабця казала, що це костел св. Миколая. Але говорять, що то новіша назва, а давніша — Петра й Павла. Крім того, бабця згадувала ще якогось суто польського святого (імені не пригадувала), на честь якого нарекли костел. Також відомо, що біля святині була дзвіниця, проте її слідів не знайшла. Навіть старих фото костелу обмаль. Єдине, на якому проглядається його частина — тридцятих років, де зображені учасники товариства «Просвіта». Спершу навіть не звернула уваги на місце, де вони зазнимкувались — вглядалася в обличчя, намагаючись впізнати щось знайоме. А потім хтось звернув мою увагу, мовляв, дивись, вони ж стоять біля костелу. Цікаво, чому просвітяни вирішили сфотографуватись саме тут, а не поруч свого приміщення чи церкви…

Пані Марія розповідає ще такий прикметний момент з історії костелу. Кільканадцять років тому в селі сталася пожежа. Вона сильно понівечила зсередини церкву (вона, до речі, стара, кінця дев’ятнадцятого століття), зокрема, іконостас. Його замінили на той, що був у костелі. Так одна святиня зберегла іншу.

— У радянські часи костел переробили на зерносклад. Можливо, завдяки цьому він дійшов до нашого часу, але переробки, яких він зазнав, погано впливають на стан — балки для транспортирів проклали через увесь костел, порушивши цілісність стін, — продовжує мову пані Марія. — Нині споруда майже аварійна.

Усе ж костел приваблює. Тут збереглись автентичні центральні двері, й ті, що ведуть до захристії, оригінальні різьблені балки, основи для вітражів. Пані Марія каже, що їй страшенно цікаво, чи бува не залишилось під побілкою давніх розписів. Звертає увагу на те, що всередині стіни мають кілька шарів — камінь «застелений» очеретом, а вже потім тинькований.

— Цей костел важливий для багатьох людей. Чимало мешканців Дітківців мають польське походження. Наше село глибоко релігійне і його православні мешканці теж ставляться до будівлі як до святині. Люди хочуть, аби костел мав ліпший вигляд і був доглянутий, але поки вони на позиції зробіть нам, а не давайте зробимо, — каже Марія Маладика. — На мою думку, зараз костел потребує консервації. Що робити далі — складне питання. Громади, яка опікувалась би ним як храмом нема. Тому я бачу його як місце, де поєднаються риси святині й пам’ятки того, що в радянські часи робили з костелами. Поки не озвучувала цього односельцям: не знаю, як вони до цього поставляться.

Згадувати та проговорювати

Розташування Діткіців вплинули на їхню долю: через село пройшли чи не всі армії Першої та Другої світових війн. Це була стратегічна точка, адже з підвищення, де воно розташоване, все видно, наче на долоні.

— У нас досі неохоче говорять про минуле, особливо про часи Другої світової. Наше село тоді й тепер поділене майже порівну на тих, хто був за упівців, і тих, хто за поляків. Ті, хто стикався з повстанським рухом, налаштовані щодо нього войовниче. Можливо, це моє суб’єктивне враження, але мені здається, що більшість підтримувала польську владу — вона хоч і виставляла жорсткі обмеження, але якось забезпечувала побут, — провадить далі пані Марія. — У селі досі існує неоднозначне ставлення до певних подій. Існують офіційні версії, й ті, котрі розповідають люди. Коли спілкувалась із бабцею про події, пов’язані з повстанцями, то доводилось витягувати з неї слова. Вона розповідала про те, що переповідали одне одному мешканці села: більшовики робили багато провокацій. Однією з них була вбита у лісі полячка, зроблено це було так, аби вина падала на повстанців. Те ж — зі спаленим польським селом поблизу Дітківців: за офіційними даними його спалили повстанці, а за неофіційними — провокатори-більшовики.

Аби зрозуміти себе

— Люди ніби хочуть забути, що було раніше, й все випалюють, викидають, викреслюють. Бо тоді було страшно й важко. Але без розуміння минулого, ми не зрозуміємо себе. Я почала вивчати історію села та збирати речі, які про неї розповідають, аби мене розуміли мої діти та мій чоловік. Я себе сама зрозуміла. Я пояснила їм, чому є такою, чому в мене то сидить в голові, — мовить Марія Маладика.

У хаті на своєму подвір’ї співрозмовниця влаштувати музей, експонати визбирувала по всьому селі.

— Викинули на дрова шматок вала від ткацького верстата, вишиванки, які вже були як ганчірки — я все забрала, — сміється співрозмовниця. — Якось напросилась до сусідка у стару стодолу заглянути. Вона каже: «Приходь, забирай, що хочеш». Я підбила хлопців на допомогу, і ми повитягали, що можна. А з горища та сусідка зняла для нас старі ночви. Через день вона приходить до мене з онукою, бо їй самій цікаво, що я в її стодолі знайшла. А в мене на подвір’ї якраз усе порозкладене, сушиться на сонці. Внучка, побачивши ночви, запитує: «Бабцю, а що то за кораблик?». Кажу: «Ось вам приклад, для чого я все це тягнула».

Пані Марія вважає, що людям треба показувати, нагадувати про те, як жили наші бабці й діди, аби вони могли порівняти з тим, що мають, але не цінують.

— Перше, що сказала мені бабця, коли я спитала, як виготовляли полотно, було: «Скільки ж жінок від того померло». Коноплі виполіскували в холодній річковій воді, і байдуже, як чулась жінка, чи мала сили — то треба було робити, не буде ж ходити гола. Кожна сорочка — це неймовірна кількість часу, ресурсів, сил, здоров’я. Треба було виростити коноплі, обробити, зіткати полотно, пошити… Шалена праця, котра могла позбавити здоров’я. Це ж було навіть не сто років тому. Це ще пам’ятають. І, як розповідають, то волосся дибки стає. Моя бабуся завжди реагувала на нові покупки, мовляв, ще одну  ганчірку купила. Вона не розуміла зневажливого поводження з речами, і ніхто не хотів зрозуміти, чому в неї таке ставлення. Тому треба говорити про давній побут, розповідати історії, аби люди переоцінювали те, що ми маємо, аби розуміли своїх бабців і дідусів. Як на мене, казати, що нам погано живеться, може тільки той, хто не знає, як то було ще якихось сто років тому.

Анна Золотнюк.

Фото надані Марією Маладикою; фото Василя Балюха.

загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *