Свої місця у Тернополі Ромка Чихарівського. Чебуреки, літак і ОДА

Коли я розказую що-небудь про Тернопіль, то майже завжди вигадую. Хоч це ніби і не дуже добре, але, сподіваюся, мене можна зрозуміти, бо про Тернопіль я таки маю бажання розказувати навіть попри те, що я в цьому місті ніколи довго і не жив. Навіть не так – ніколи не жив багато часу підряд. Десь так в класі дев’ятому або десятому було відчуття, що я вже який-не-який тернополянин. То був час, коли я міг тижнями жити у Тернополі, але кожних кілька днів ночувати в інших людей. Тепер мені знається, що я був у кожному районі Тернополя. Може, не знаю, як кожен з тих районів називається, але думаю, що важко знайти таке місце, де б я ніколи не був.

Тепер конкретно. Як би парадоксально не звучало, але Тернопіль асоціюється в мене з літаком. В дитинстві в мене були дуже криві зуби, тому щотижня батьки возили мене до стоматолога. Можливо, це було не щотижня, а десь двічі-тричі на місяць. Одним словом, ця стоматологія знаходилась «біля літака». Пам’ятаю, як перший раз я їхав з татом тринадцятою маршруткою і заглядав на всі боки, бо тато сказав, що от-от десь має бути літак і ми там маємо вийти. Кілька років підряд Тернопіль асоціювався в мене зі стоматологом. А той район «біля літака» досі є одним з моїх улюблених. Може, навіть найбільш улюбленим.

Чесно кажучи, багато років я вперто думав, що крім вокзалу, центру і мого стоматолога в Тернополі більше нічого і нема. Якось тато сказав, що в Тернополі є чебуреки. Я не знав, що це таке – чебуреки. І тато повів мене на автовокзалі в одне кафе, в котрому продавались чебуреки. Відтоді асоціативний ряд в мене трохи доповнився і я собі думав, що Тернопіль – це батьківщина чебуреків. До речі, щойно я шукав, як називається той олдскульний заклад, але не знайшов і не згадав. Хоча тернополяни, може, знають, про що я (якщо з автовокзалу йти на ринок, то десь там по дорозі і є та чебуречна долина).

Ще одне місце – «Пиріжкова». Там чомусь відбувалося для мене багато всього. Одного разу я зловив себе на думці, що зайшов був пити компот з одними людьми, а потім зустрів інших, лишився, а потім ще хтось прийшов… І так я часом приходив у пиріжкову і був там багато-багато часу.

Оскільки монолог мій зайшов в бік гастрономії, то мушу сказати, що є надзвичайно популярні заклади в Тернополі, у котрих я ніколи не був. Тут мушу навмисне заперечити те, що казав вище (бо виявляється, справді не всюди я був, хоча хотілося в думати, що всюди). Я без поняття, що таке «Стара піцерія» і навіть не знаю, де вона розташована. Більше того, похід до цього легендарного закладу я навмисне відтягую.

Донедавна в мене була традиція забігати на пельмені у кафе «Привокзальне», але його, я так розумію, вже нема. Може, комусь і дивно, але чомусь у мене лишилася страшна ностальгія за всілякими атмосферними старими закладами з совдепівським дизайном, блискучими від жиру столами, запахом салатів кількаденної свіжості і нервовими жіночками за барною стійкою. Це прекрасно.

Ще одне улюблене місце в Тернополі – це обласна адміністрація, точніше, територія довкола. Ще в шкільні роки я мав звичку домовлятись про зустрічі десь в тому місці, тому часто чекав там кого-небудь, що було досить нелогічно, бо щоб зустрітись, обидвом людям треба було спочатку підніматись по сходах, а потім спускатися. Потім в ОДА почала працювати сестра, тому в мене з’явилася традиція забігати до неї на роботу, як тільки я приїжджав до Тернополя і в неї була перерва. І знову ж, чекав я її завжди біля входу, бо всередину мене майже ніколи не пускали охоронці і казали, що я – терорист. На початках я всіляко намагався доводити, що в сумках у мене не вибухівка, а банки («слоїки, лотки, ну і всяке таке»), які я везу в село на вихідні, але я рідко коли був почутий. Тому й вибрав собі таку долю – сидіти біля адміністрації. Я часто ловив співчутливі погляди тих, хто виходив з адміністрації і відчував себе Хатіко. Так, я був тернопільським Хатіко біля обласної адміністрації. Це було незабутньо.

Мабуть, я міг би ще щось згадати. А якщо б не згадав, то обов’язково вигадав би. Поки що згадка про всі перераховані місця навіює ностальгію і просто якесь незрозуміле солодке відчуття. Збірний образ Тернополя для мене створюють саме вони, саме ці місця, котрі на перший погляд здаються непоєднуваними.

Ромко Чихарівський.