“Однією ногою була на тому світі”, – мешканка Тернопільщини ледь вижила після COVID-19

Любов Якимчук із села Гриньки Лановецької громади жваво порається в квітнику, а пів року тому її життя трималося на волосині.

Перебуваючи в групі ризику через складні діагнози, вона перенесла коронавірус. Із своїх 39 років жінка 11 років незряча, 13 — на діалізі, понад 20 — на інсуліні. У підлітковому віці захворіла на цукровий діабет, відтоді бореться за здоров’я. Вийшла заміж, очікувала народження дитинки, але плід завмер… Після того в Люби раптово відмовили нирки, за пів року втратила зір. Чоловік залишив її. Без апарата «штучної нирки» вона не змогла б жити, тому тричі на тиждень долає близько 70 км із рідного села до Тернополя. Супроводжує її до лікарні мати Галина Василівна, батько помер два роки тому. Торік у грудні Люба захворіла на ковід, була у важкому стані, але поборола недугу, – пише “НОВА Тернопільська газета”.

«Збирали консиліум — усе в Божих руках»

Діалізних хворих тоді відправляли до Бучацької районної лікарні, де було облаштовано спеціальне відділення. Кілька днів Люба почувалась зле, але тест на ковід був негативний. Піднялася температура — гемодіаліз їй проводили в окремому приміщенні в тернопільській лікарні. Щоб хоч трохи полегшити її стан, поклали спершу до Лановецької районної лікарні, а, коли підтвердився ковід, відправили до Бучача.

— П’ять днів я була без свідомості, на носилках мене доправляли на діаліз, почалася гіпоксія мозку, тиждень була під кисневим концентратором, — розповідає Люба. — Збирали консиліум — усе в Божих руках. Але не скаржуся, лікарі та медсестри робили все можливе, приходили серед ночі. Єдине — умови в бучацькій лікарні не дуже: не було туалету в палаті, холодно, доводилось спати в одязі, а в мене тоді була висока температура. Знесилена, не могла ні піднятися, ні говорити. «Любо, промов хоч слово», — просила мама. У мене було двостороннє запалення легенів — 35% ураження. Вочевидь, підхопила небезпечний вірус, коли їздила до Тернополя на гемодіаліз. Серед пацієнтів тоді було багато хворих. Дехто не знав, що вже є переносником, дехто не відразу зізнався… Я носила маску, користувалася антисептиком, але не вбереглася. Дуже багато наших із гемодіалізу померли… Трьох моїх знайомих, з якими ми лежали ліжко біля ліжка, за два тижні не стало. Відійшла у засвіти моя колежанка Ірина зі Зборова, ми з нею їздили разом на діаліз близько дев’яти років. Я була на кисні, а їх привозили під ШВЛами. Чула важке дихання, чула пищання апаратів, метушню лікарів. «Кров гусне. Коліть адреналін!» — командував хтось із медиків. А потім виносили тіла… Сильний страх збирав. Думала, що таке буде й зі мною. На щастя, мій організм дивом впорався. Все це завдяки лікарям та молитвам і підтримці багатьох людей. Їхала я до Бучача в лікарню з розпачем. Перед тим потратила чималу суму на обстеження, на антибіотики. «Якщо помру, хто звідси забере мене? З чим брат приїде, вдома ж грошей нема?..» — важкі думки не давали спокою. Але в ті дні надійшла пенсія, а потім небайдужі подали руку допомоги. Відверто, я не думала, що виживу… «Ти сильна — виберешся!» — телефонувала мені подруга Оксана, яка перед тим теж важко перехворіла. «Угу…» — все, що могла я відповісти. «Ми за тебе молимось!» — підтримувала подруга Таня. І через тиждень мені стало трохи краще. Від мене в лікарні не відходила моя мама. Безмежно їй вдячна, адже я не могла сама ні одягнутися, ні вколоти інсулін, ні піднятися з ліжка. Мама годувала мене, виходжувала. Після лікарні ще кілька місяців я була абсолютно безсила. Важко було піднятися 12-ма сходинками до хати, ледве заходила до воріт, до автомобіля. Багато пацієнтів, які лікувалися від ковіду в Бучачі, поверталися додому, а через тиждень помирали на діалізі. Мабуть, давалися взнаки ускладнення. Лише у моїй зміні ковід забрав близько 10 осіб… Натомість прийшли нові пацієнти, у яких після ковіду відмовили нирки.

«Захоплюся працею — забуваю, що незряча…»

Повернулася Люба додому з лікарні й дуже засмутилася, бо поки її не було, почав пропадати один з її улюблених вазонів. Чотири місяці рятувала!

— Дуже люблю квіти, вазони. Приїхала додому, а мій кротон опустив листя, в’яне стовбур — помирає, — згадує жінка. — Вазон зростом зі мною, вирощую його 14 років. Три дні я тоді ридала. «Не плач, вазон взяв всю біду на себе», — казав знайомий. Пообрізала я кротон, чотири місяці доглядала і цьогоріч у квітні він віджив, почав пускати бруньки. Дивовижно! Біля хати маю клумбу — разом із мамою пильнуємо цю красу. Стараюся щось робити, щоб не зациклюватися на проблемах зі здоров’ям. На городі прополюю часник, цибулю, кукурудзу — все, що можу розрізнити на дотик. Допомагала братові прочищати малину. Приберу в хаті, попилосошу. На свята вікна сама мила (усміхається, — авт.). «Не можу говорити по телефону, бо стою на підвіконні», — кажу подрузі. Моя мама як побачила… На кухні помию посуд, зроблю салат, наліплю вареників. Тільки б ніхто збоку не казав: «Помаленьку, бо поранишся». Коли сама натхненно щось роблю, то здається, що все бачу. Але як нахлине на душі… Добре, що маю поруч мою чудову племінничку Зорянку! Пильнує в мене рівень цукру, знає, як діяти, коли настає криза. Були дні в лікарні, коли я однією ногою вже була на тому світі, але думки про рідних додавали мені сили, так хотілося ще повернутися додому. Я молилася до Матінки Божої, до усіх святих, до Миколая. «Тату, простягни мені руку помочі», — зверталася до свого покійного батька. Тепер піду на цвинтар, посиджу, розкажу татові про тугу, поплачу, повертаюся додому — легше на душі. Не знаю, що буде попереду, тож радію кожному дневі. Не втрачаю віри, що таки колись дочекаюся пересадки нирки. Не опускаю рук!

 

Коментарі вимкнені.