Жінка, яка поборола онкологію, – Марина Орап: «Рак в українській ментальності напряму пов’язаний зі смертю. Мені ж не було страшно, я знала, що робити»

…У понеділок чекаю вас на біохімію, – промовив онколог. – Що там, рак? –запитала прямолінійно Марина. – Так, – відповіла лікарка, відвівши очі в бік…

Від раку молочної залози у Марини Орап померла рідна сестра, від цього горя досі не можуть оговтатися мати й батько, а для самої Марини Олегівни земля тікала з-під ніг, коли вона бачила рідну сестру в домовині.

«У лікарів немає часу співчувати кожному, а ми, пацієнти, цього дуже хочемо»

Марина Орап – провідний спеціаліст у психології, викладач у тернопільському виші, чудова мати та донька. Вона заснувала громадську організацію «Амазонки Тернопілля», де допомагає жінкам пережити страшний діагноз, прийняти його і боротися за життя. Як було їй, коли вона почула, що онкологія спіткала не лише рідну сестру, а й її, як наважилась боротися з цим і чому на даний час переконана, що будь-яка хвороба вигідна людині? Відверто розповіла нашим журналістам сама героїня.

– Як зараз пам’ятаю, це було 13 листопада, у п’ятницю. Випадково у ванній кімнаті намацала на лівій грудині гульку. Оскільки моя сестра померла від раку, то у мене, звісно ж, були перестороги щодо цього і до таких речей ставилася цілком серйозно. Через дві години вже була на прийомі в онколога. До речі, до того самого, який лікував мою сестру. Помітила, як, переглядаючи УЗД-висновок, вона змінилася на лиці. Сказала, що в понеділок чекає мене на біохімію, я одразу запитала: там рак? Мені відповіли: так. Ось так я дізналася про свою недугу. Скажу відверто, для мене ця новина не стала кінцем світу, я не втрачала свідомості і не писала заповіту. Є люди, яким потрібно говорити такий діагноз, підбираючи слова та інтонацію, мені варто було сказати прямо, і думаю, що саме через прямолінійність та відкритість я сприйняла цю новину нормально.

У понеділок мені зробили біохімію і підтвердили, що пухлина злоякісна. Того ж самого дня я отримала першу дозу хіміотерапії. Коли вже лежала під капельницею, віддавала собі звіт, що повного усвідомлення у мене немає, але вже тоді я думала, як сказати про це батькам. І за цікавим збігом обставин повз палату, де я лежала, проходив мій батько, якого регулярно викликали в онкодиспансер як судинного хірурга. Він зайшов у палату, запитав, що я тут роблю. Кажу, «хімію» приймаю, він встав і вийшов. Лікарі йому все розповіли, і ми з батьком почали думати, як сказати про це мамі. Я не хотіла говорити подругам і батькам, оскільки розуміла, що повинна добре подумати, як це правильно зробити. Батько дізнався сам, моя подруга також зайшла до моєї палати випадково, адже прийшла навідати родичку. Того ж дня до моєї квартири прийшли друзі, які принесли гроші і сказали: «Ти їдеш у Київ на операцію». Ніхто не плакав і не жалів мене. Поставили перед фактом, і я погодилася, адже розуміла, що хочу жити! – почала розповідь Марина Орап.

Марина Олегівна ні на мить не задумувалась про смерть. Уже зараз вона дивиться на цю ситуацію із психологічної точки зору і як професіонал запевняє, що від неї не можна було приховувати правду. Вона навідріз не підтримує позицію людей, які не кажуть родичам діагнозу «рак».

– Потрібно знайти свого лікаря, це я говорю всім і завжди. Свого лікаря я дуже добре пам’ятаю і багато в чому їй завдячую. Ця прямолінійна жінка закарбувалася в моїй пам’яті на все життя. Ви знаєте, часто пацієнти очікують від медиків співчуття і підтримки. Але одиниці розуміють, що це не входить у їхні обов’язки. Коли ми хворіємо, забуваємо про те, що, окрім нас, у них ще не один десяток пацієнтів і кожному потрібно приділити час та увагу. Це колосальне навантаження. Особисто мені співчуття не потрібно було. Я мала чітко знати алгоритм хімії і коли мені лягати на операцію, – додає пані Орап.

«Я підганяла лікарів, говорила, що якнайшвидше треба прооперувати, бо в мене немає часу хворіти»

– Що Ви відчували, коли дізналися, що у Вас рак? Веду до того, що Ви психолог, навчилися контролювати свої емоції. Що відбувалося тоді з психікою?

– Психологічні знання допомогли мені справитися зі стресом і тривожністю. Є різні психологічні етапи прийняття хвороби. Вже зараз я цікавлюся як науковець онкопсихологією і хочу сказати, що оголошення діагнозу саме рак, не діабет, не інсульт, в українській ментальності напряму пов’язано зі смертю. У мене такого не було, незважаючи на те, що сестра померла від раку. Мені ж не було страшно, у критичній, стресовій ситуації в мене з’являється дієва позиція. У людей три основні реакції у стресових ситуаціях: це бий, біжи, замри. То у мене було «бий». Я питала в лікарів, що робити, підганяла їх, говорила, що якнайшвидше треба прооперувати, бо в мене немає часу хворіти (сміється, – авт.). Я не хотіла плакати, хотіла чути чіткий алгоритм дій. Як психолог розумію, що не могла поводитись по-іншому, бо я не прийшла в цей світ, щоби хворіти, створювати комусь дискомфорт і щоб мене всі жаліли, бо у мене рак. Є інша сторона цієї хвороби – це тоді, коли хтось хоче хворіти, коли рак стає центром життя.

«Хвороби нам дано для того, аби зрозуміти, що в житті щось іде неправильно»

– Як така страшна хвороба може стати центром життя?

– Це я Вам як кваліфікований психолог кажу, яка чула не одну історію. Рак може стати «дуже корисним» для людини, адже в цій хворобі вона отримає, до прикладу, послух дітей, увагу чоловіка, всіх рідних та близьких, важливість приділяти собі час. Більшість це заперечить, але це факт. Якщо говорити про психологічні причини виникнення хвороби, то будь-яка з них має свою вигоду, як би це страшно не звучало.

У мене також вона була. Моя вигода була у зупинці. У припиненні діяльності на деякий час та в розслабленні. Після хвороби я сповільнила своє життя, визначила для себе, що є основним, а що другорядним.  

На даний час, коли працюю з онкохворими жінками, ці вигоди чітко помічаю. Одна розповідає, як чоловік під час хімії з нею сидів по 4 години біля ліжка і гладив їй руку, і жінці було дуже класно в той час. Інші розповідають, як вони наїдалися всіляких смаколиків, які їм приносили у лікарню, а третя чітко каже, що отримувала увагу дітей, бо коли вона оголосила свій діагноз, до неї з’їхалася вся родина. Хвороби нам дано для того, аби зрозуміти, що в житті щось іде неправильно, і якщо людина це розуміє і змінює – все буде добре, вона одужає.

– Запитання про страх смерті, напевне, після сказаного задавати не варто, але все ж таки я ризикну: чи були думки про летальність?

– У мене були думки, що мої батьки не переживуть того, що ще одна донька помре від раку. До речі, мамі я так і сказала про діагноз, вона сама це зрозуміла, коли після третьої «хімії» у мене почало випадати волосся. Був один момент, коли я обирала доньці сукню і промайнула думка, що слід зараз її придбати, бо коли мене не стане… І тут я собі сказала: Марино, стоп! Як це тебе не стане? Ти будеш допомагати їй обирати випускну сукню, ти сама вишиєш сорочку, в якій Софія піде на стадіон під час випускного. Такі думки мене насичували, вони мені допомагали, я жила вже майбутнім, перенесла увагу на те, що буде і де я буду.

– Відомо, що, окрім хіміотерапії, Ви перенесли й оперативне втручання…

– Так, операція справді була потрібна. І я би хотіла акцентувати увагу на тому, щоби не боятися таких операцій. Так, вона складна і період реабілітації є нелегким. Але це ще один крок до одужання. Медицина стрімко пішла вперед, це всім відомо, і на даний час є безліч способів, аби жінка після хірургії почувалася цілісною і повноцінною. Зараз я твердо можу сказати, що таких операцій боятися не слід, адже лікуючі лікарі зацікавлені в тому, щоби вас поставити на ноги і щоб ви більше ніколи не потрапили на операційний стіл.

«Якщо ви почули діагноз рак, дайте собі можливість пережити страх»

– Кожна хвороба не дається просто так…

– Цілком правильно. Що роблять наші люди, коли виходять з онкодиспансеру? Підводять очі до неба і питають, за що? Не за що, а для чого. Хвороба – це шанс змінити життя. Я маю великий борг вдячності. Хвороба показала мені людей, які є поруч зі мною, показала мені істину підтримку. Я відчула колосальну любов та тепло від людей, від яких цього не чекала. І коли почала одужувати, зрозуміла, що повинна цю любов віддати, поділитися нею з тими, у кого її немає.

– Що можете порадити людям, які нещодавно почули діагноз рак?

– Налаштування на одужання грає колосальну роль у вашому самопочутті. Не вважайте себе хворим чи хворою. Налаштуйте себе на те, що через п’ять прийомів «хімії» ви будете здорові, і не приймайте іншої думки. До мене на консультацію прийшов чоловік, який був зациклений на тому, що він хворий, хоча недуга минула. Він казав, що ні, ця хвороба не відступає, вона з ним до кінця життя. Він помер. Страшно, але після першої консультації можу сказати, буде жити людина чи ні. Я спілкуюся з жінками, які втратили надію, бачу розпач, сльози, розчарування. Це страшно, але моя місія допомогти їм, не просто нав’язати думку, що у вас все буде добре, а змусити їх повірити в одужання. Якщо ви почули діагноз рак, дайте собі можливість пережити страх, який у вас з’явиться. Коли ви його переживете, подумайте, для чого вам одужувати, навіщо, які шанси у вас на одужання, якому лікарю довіряти? Ці раціональні, конкретні запитання дадуть вам силу рухатися вперед. Якщо ви не можете зробити це самі, є психологи, які зараз мають бути в кожному онкодиспансері. Не хочете йти до психолога, прийдіть у волонтерську організацію, де є такі ж самі, як ви, і отримайте підтримку та розуміння.

– Рак для Вас – це вирок?

– Рак – це виклик і я його переможу! Свою недугу я сприйняла як випробування, яке дає Бог. А Бог дає його тим, кого любить. І він спостерігає, як ти сприймеш це випробування, чи будеш злитися, ображатися, чи впадеш духом і чекатимеш свого часу, чи приймеш це випробування і будеш боротися з Богом за дане життя! Рак – це поштовх всесвіту до необхідності змінити життя!

Джерело: Тижневик “Номер один”