Жителька Тернопільщини побувала в потайбіччі та повернулась
Віра Кернична із селища Велика Березовиця, що під Тернополем, пережила шість операцій. Перед п’ятою лікар сказав, що триватиме вона понад три години, але насправді на операційному столі Віра перебувала удвічі довше. Операція була складна, а ще довелося усувати помилки хірургів, які робили попередню. По суті, це було два великих оперативних втручання. В якусь мить жінка відчула, що душа залишає зболене тіло. Перед нею відкрилася стежка вгору.
— Кольорів, які я побачила, на Землі немає, — згадує вона. — Мене наповнило неземне блаженство. Раптом почула голос: «Ще не час. Ти ще залишишся, але допоможи собі сама». Лише згодом зрозуміла, що означали ці слова. Як більшість із нас ставиться до свого здоров’я? До лікаря звертаємося, коли припече. Я не була винятком. Після виписки з лікарні в медичній картці було понад двадцять діагнозів. Найстрашніший серед них — онкологія. Лікар, відмінний фахівець і добра людина, за півтора року намучився зі мною й на запитання: «Що робити далі?» — чесно відповів: «Не знаю». І я йому за це вдячна, інакше й досі ходила б манівцями.
До того, як злягти, Віра Йосипівна вела активне життя. Була керівником колективу і повністю віддавалася роботі. Настали непевні часи і вона робила все для того, щоб зберегти робочі місця. Думала не стільки про себе, скільки про людей, адже в колективі були переважно жінки, а в кожної — сім’я, діти. Зранку горнятко кави — і до пізнього вечора.
…Віра Кернична впоралася зі своїми хворобами.
— У реальному житті практично кожен із нас прагне накопичити гроші. Та настає момент, коли розумієш: ці папірці нічого не варті. Людина помирає від того, що втрачає віру в себе, — ділиться вона. — Вдячна Господу за послані мені випробування. Я й раніше ходила до церкви, так було заведено в родині, але внутрішньо не була готова до сприйняття істинної віри. Тепер відкрила її для себе. Справжніми ліками для мене стали молитва і вода. Молитва зцілює, дає надію, допомагає долати труднощі. Води випиваю не менше півтора літра на день. Закінчила академію здоров’я при Другому Московському медичному університеті, допомагаю іншим знайти правильний шлях, пізнати себе. Зрозуміла, що людський організм сам себе може зцілити, але нас цього, на жаль, не вчать.
А ось спогади тернопільської письменниці Ліни Петрук. Під час операції вона бачила дивне світло у вигляді циліндра, яке направлене вгору. Воно було теплим, золотаво-світлим. На самому початку тунелю висів халат, дуже схожий на святкові ризи священиків. Вона була впевнена, що халат приготовано для неї. Майнула думка, що тільки діставшись циліндра можна позбутися тілесних страждань. «Раптом посеред тунелю щось блиснуло — і з’явилася Матінка Божа, — пише у своїй книзі «Ісусе, допоможи мені жити» Ліна Петрук. — Одягнута у світлі ризи, вона наче кликала мене за собою, показуючи дорогу. Я відчула концентрацію найбільшого тепла, добра, любові… Так захотілося потрапити в той світ, де немає мук, що я щосили намагалася підняти ногу і переступити поріг, який відділяв від чогось прекрасного. Але мені це так і не вдалося. Коли лікарі розбудили після наркозу, дуже шкодувала, що не потрапила в те неземне світло, що кликало за собою. Однак, повернувшись до реального світу, полюбила його з потрійною силою. Дякую Богу за те, що бачу, відчуваю, вдихаю повітря на повні груди і можу реалізувати задумане ще в цьому житті».
Що думають з цього приводу медики? Завідувач відділення інтенсивної терапії та анестезіології Тернопільської обласної університетської лікарні Олексій Куйбіда не раз розпитував тих, хто пережив клінічну смерть чи відходив від складного наркозу, чи були в них видіння або якісь незвичні відчуття? Однак усі запевняли, що нічого такого не відчували. Імовірно, ці ілюзії з’являлися пізніше? Можливо, не кожному це дано? Так чи інакше, якщо двері потойбіччя і прочиняються, то не для кожного.
Коментарі вимкнені.