Анатолій Нечай: Все на світі від любові
Анатолій Нечай – режисер, заслужений діяч мистецтв України, засновник народного аматорського театру-студії «Рампа». 34 роки працює у Теребовлянському вищому училищі культури. Автор сценарію та головний режисер-постановник творчого звіту мистецьких колективів Теребовлянського вищого училища культури присвяченого 198- річниці від дня народження Тараса Шевченка «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь віки».
В дитинстві мріяв стати військовим. Але я був ще юним, мені було 17 років, тому мене не взяли в військове училище. Ну але зараз я козак, підполковник козацтва, – сміється.
Закінчив Теребовлянське культосвітнє училище театральний відділ.
Мав честь навчатися у народного артиста України, учня Леся Курбаса – Скляренка Володимира Михайловича, в Київському державному інституті культури . Він передав мені й моїм колегам – однокурсникам неординарне мислення.
Після навчання прийшов в училище. Я тут вже 34 роки працюю.
Студенти дуже відчувають де є фальш, де є щирість. В мене були різні групи, різні студенти, різні ситуації. Але коли ми на сцені – ми колеги. А в авдиторії – є студент і є викладач.
Коли готовий сценарій – то не має студентів і викладачів. Є артисти народного аматорського театру-студії «Рампа». Це стосується і відносин між собою, і фінансової підтримки.
Режисер – дуже емоційна професія: це безсонні, щоб написати сценарій… от післявчора ми виступили і три дні я не зможу спати. Я буду прокручувати в голові сцени, слова акторів, образи… це не проходить безслідно.
Ця робота жиє. Кожна прим’єра, кожен виступ це подія. А найголовніше – оплески, очі глядача, які дякують. Це вершина вершин!
Пропоную декорації, ідеї образи, бачення. Пішло багато зусиль, аби переконати, що в завершальній картині «Ми чуємо тебе, Кобзарю крізь віки» має опуститися пам’ятник Шевченку, а довкола нього постануть герої його поезій, дум, поем. Ніхто до кінця не погоджувався, що саме так має бути.
В тому ж дійстві дозволив Шевченку взяти на руки жінку, Ганну Закревську. Такого до того ще не було. Вже набрид образ кобзаря-кріпака. Хотів показати молодого вільного поета.
Написав і втілив не менше 30 сценаріїв. А ще були п’єси…
Улюблений драматург Микола Куліш. Я поставив його три п’єси: «Мина Мазайло», «97», «Отак загинув Гуска». На мою думку найвдаліша «Мина Мазайло».
Найголовніше для актора – вірити в те що ти говориш, і тобі повірять; не любити себе в мистецтві, а мистецтво в собі. Бути органічним, бути щирим ,бути переконаним, тоді глядачі сприйматимуть слова з уст вашого героя і віритимуть вам.
Найважчою для мене буда роль кардинала Йосипа Сліпого в «Ісповіднику віри». Ми зіграли близько 30 вистав по всій Україні і закордоном. Після останніх десяти, мене почало боліти серце, бо я так вірив у свої слова. Бували випадки, коли після вистави приходили жінки і просили благословення.
Щоб зіграти роль Йосипа Сліпого потрібно було отримати благословення в Любомира Гузара. Я його питав, що робити в таких випадках. І він відповів: «Благословіть. Не як священник, а як батько». Не знаю чи ще подарує мені доля роль такого рівня.
А от роль Князя Василька – це вже бренд,- сміється.
Глядачі всюди різні. Безумовно. Ми виступали з «Ісповідником віри» у Львові, в театрі імені Марії Зеньковецької, і були шоковані: в кінці 10 раз відкривали і закривали завіси. В Франківську виступали в залі на 1000 осіб, був аншлаг, прийшло близько 400 священників, монахів, прийшов владика, який був зі Сліпим в Сибірі. В кінці публіка заспівала учасникам «Многая Літа». Три дні ми ходили підняті, щасливі, очі світились. А коли виступали в Заздрості, рідному селі Йосипа Сліпого – зал був мертвий: ні оплесків, ні емоцій. Було багато негативу. Ми не розуміли, що діється. Додому їхали виснажені і спустошені.
Банально, але я повторю слова Шекспіра: Весь світ театр, а люди в ньому актори. Буває іноді в розмови прориваються слова з зіграних ролей, повторюються образи, відтворюються ситуації.
У нас є одна така неписана прикмета: на репетиції, при підготовці вистави, якщо з рук в випадає роль то потрібно її негайно осідлати – сісти на неї, або стати.
Завжди перед кожною виставою, перед кожним дійством, ми всі сідаємо на підлогу у коло, беремося за руки, я кажу «З Богом» і тоді ми починаємо.
Я вважаю, що все на світі від любові. Щоб ти не робив, все треба робити з любов’ю, з повагою і тоді буде таланити.
Записала: Анна-Лілія Кокора
Приємно читати на “Погляді” розмову із Анатолієм Нечаєм – нашим сучасним Васильком Теребовлянським. Талановитий, відданий справі викладача, актора, режисера! На токих особистостях тримається Україна!