Чим і як живе один з кращих волонтерів Тернополя

Що для мене волонтерство?
Це – жити за серцем. Просто робити те, що можеш. Не чекаючи “ні слави, ні заплати”. Може, тому, що довелось стати саме військовим волонтером. А може, ніякі ми не волонтери, а добровольча тилова служба? Воліла б називати себе так, бо коли під вибори повилазило, перепрошую стільки “волонтерів”, то якось навіть соромлюсь так називатись.
Чи свято для мене сьогодні?
Ні.
Надто багато бруду полилось на мене за те, що робила те, що мала. Надто багато було виплакано. Чого я про себе не чула і не читала? Що ж, коли плюють в спину, отже, йду попереду.

Чи буду я продовжувати?
Безперечно.Просто тому, що так правильно.
Просто тому, що не одне життя було врятоване. Не одні важкі сльози висохли, а на чужому обличчі, що давно не знало радості, замайоріла посмішка.
Тепер я вчусь жити інакше – поєднувати роботу і війну. Поєднувати свій Штаб із волонтеркою, дембелями, контрактниками, сім’єю та болячками, що останнім часом просто нещадно обсідають.
Я не все встигаю і боюсь обіцяти та не зробити: вчора знову звернулась людина, в якої відмовили нирки, а я знаю, що не витягну ще одну. І так боляче казати: “Шукайте допомогу в іншому місці”, але боюсь підвести, особливо, коли на кону життя…
Я волонтер? Уже, мабуть ні. Та й чи була колись?..
Я віддаю цьому не годину на день. Я не вигулюю песиків і не бавлюсь з дітками в лікарні. Не ношу з магазину хліб бабусям. Я домомагаю моїй армії БУТИ, Я допомагаю моїй Україні залишитись живою.
Я, як можу, воюю. Уже третій рік.
Я – член добровольчого тилового руху.
Дякую всім, хто був зі мною всі ці роки поруч. Дякую жінкам, що сотнями плели шкарпеки, дівчатам. що цілодобово пекли пряники та розписували їм. Дякую злопцям, що не гидували брати до рук голку та вишивали поруч зі мною. Дякую ділям, що першими прийшли на мій поклик і стали поруч. Дякую тим, хто їздив по трави і потім до кривавих мозолів різав чай. Хто пакував аптечки, розробляв форму, помагав вибрати, перегнати та віддавав хлопцям не один десяток автівок (я в цьому геть не розуміюсь, тому без Романа б не впоралась).

Дякую тим моїм рідним волонтерам, що стали солдатами та пішли у вічність. Вітя, Юрка, – дня нема, щоб не згадувала вас. Юрка, на мені сьогодні знову ті самі берці, що ти шив для мене.

Дякую за все.
Ви давали мені сили стояти і залишатись живою. Не втрачати віру в Україну та в людей.
Слава тим, хто в нелюдських умовах зміг залишитись людиною.
Дякую вам.

Лілія Мусіхіна

загрузка...

Comments are closed.