Світ ще такого звірства не бачив – більшовики стріляли по мирних людях з літака. Вишнівеччина – 1944 рік

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Продовження статті: Мій шлях до перемоги – Євдокія Буднік з Вишнівеччини.

Через деякий час у нас було інше завдання. Багато станиць ми об’їздили разом з другом  «ЛЮШНЕЮ» . Ми готували місцевих дівчат до вишколу.  Цього разу вишкіл доручили проводити мены з подругою  «ЖЕНЕЮ» з Великого Раківця. У вечорі ми приїхали в село Млинівці. Снаничний цього села нам повідомив , що минулої ночі в селі були ковпаківці і наробили багато шкоди. Але саме головне що з ними разом пішли два молодих місцевих хлопці. Ця неприємна новина нас дуже вразила пропав аж спокій і все дуже насторожило. На другий день ми вже були в Старому Олексенці і заночували у родини побратима «ЛЮШНІ».  Повечерявши, ми оглянули гарне помешкання, ці люди були заможні. Одна кімната була заставлена вазами з квітами, і багато вже цвіло, так гарно, затишно, я навіть на хвильку забувала де я знаходжусь. Ночувала у теплій маленькій кімнатці. Серед ночі почувся тихий гомін. В суміжну кімнату заходили люди, було чути притишені голоси. Може це копаківці? Адже вони так близько. Але ні. Це були повстанці, курінь «МАКСА» тобто Максима Скорупського, родом він з села Антонівці Шумського району.  Господарі розмістили їх у себе на відпочинок. На другий день ми з «ЛЮШНЕЮ» йшли у село Гніздичне Вишнівецького району. Дорогою йшло багато селян. несподівано прилетів більшовицький літак –розвідник і почав по людях стріляти з кулемета. Всі попадали на землю. Світ такого звірства не бачив, щоб хтось стріляв у мирних людей. Це так розвідували совіти землі Вишнівеччини, і що можна сподіватися від них після нового приходу?

Я боялася темряви. І ще боялася увечері, коли світив місяць переходити місток або йти поблизу річки, бо тоді ще вірила що в річці живуть русалки. Одного разу йшла у ночі полями і побачила перекинутий через річку місток без перил. Я була дуже змучена і так тоді хотіла спати. Мені склеювалися очі. Журилася як перейти річку, щоб не упасти у воду. Хотілося лягти під межею і поспати, але рілля така була мокра. Ледве перейшла той місточок, а далі йшла, майже не розплющуючи очей. Якось долізала до невідомого хутора, зайшла в хату. там побачила ліжко і впала поперек нього, навіть не вгледіла що з краю на ньому стояла накрита діжа з розчином на хліб. Вранці господарі мене побачили, але це їх не здивувало. Такі нічліжани як я часто їх відвідували. А недоспані ночі були у всіх, бо здебільшого все виконувалося у ночі. Вдень також ходили у розвідку, чи перев’язували поранених, чи їжу носили тим що були у схованках. І тому постійне напруження дуже втомлювало. Тішило і додавало сили лише те, що всюди в той час кругом були добрі люди. Приймуть, нагодують та ще і поспівчувають. Від цього було так легко на душі, бо всі були єдині, а сексотів здавалось що не було. Нас насправді було багато. В кожному селі були повстанці. І який був народ наш Вишнівеччини відважний, смерті не боялися. Чесні, віддані своїй Україні!. ГОСПОДИ! І куди це все ділось. Коли я повернулась з табору  до нас, я нічого не застала, все загинуло. Ворог довершив свою чорну справу.  Таких людей більше не буде. Плач Україно, Ти втратила вірних синів і дочок. не скоро таких народиш..

Двадцять сьомого вересня 1944 року. У моєму селі празник Чесного Хреста. забігла додому, але не празникувала, а дещо взяти. Взяла кошик з рогози, мама дала празникової їжі і всякого смачного печива. Як завжди, минаючи села, йду полями, але назустріч мені молоді  росіяни. Приглядаюсь, а вони без зброї. Страху не маю ніякого, хоча їх більше тридцяти. Зрівнявшись зі мною, вони запитали, чи маю я щось у кошику їсти. Так маю швидко відповіла я і почала роздавати все що мала. Я все до крихти віддала і потім запитала що вони за одні і де їхня зброя. Те що я почула, мене шокувало. Виявляється що вони дезертири і тікають щоб не бути вбитими на фронті. А так коли більшовики їх затримають то засудять, бо вони без зброї, а так відсидять в тюрмі з десять років і  залишаться живими. Так поговорила з ними декілька хвилин і пішла своїм шляхом.

Знову отримала завдання знайти новобранців в селі Лопушно Лановецького району. Там совіти готували хлопців до відправлення на фронт. В селі Решнівка я тоді залишила свою подругу «КВІТКУ». Йшла тоді стежкою поміж житами і пильно вдивлялася на колоски, які від відру вирували хвилями. Все думала, чи буде вдалий мій похід?. Вкрай треба побачити моїх друзів, які напевно думають, що про них я забула. Я так пильно почала розглядати колоски, бо хотіла знайти  на одній стеблинні вкупі два колоски, і тоді я могла досягнути свою мету ( було таке повіря, так казали старі люди). Шукала поглядом але ходи не припиняла. Йшла і жито вже кінчалося. Враз побачила на тонюсінькій стеблинці гойдається два колоски, наче скарб вхопила, скоренько їх зірвала, загорнула міцно в хусточку  і заховала в кошик. І це додало мені великої впевненості. В селі довідалася, де стоїть та частина що мені була потрібна. Я стала чекати коли вояки прийдуть з навчання. Ось уже йдуть а я стою коло воріт. Побачивши мене знайомі хлопці вітали усмішкою, а в очах у них блищав вогонь надії. Завечоріло, ми пішли в сад від стороннього ока. Виглянув місяць, а ми сиділи і тихо між собою говорили.  Вони випитували у мене що нового і як тримаються наші, хотіли все знати. Зраділи, як почули про наказ йти в УПА і боротися з ворогом. Домовились тоді про зустріч у Ришнівецькому цвинтарі у найближчих дві ночі. Чекали дві ночі з станичною «МАРУСЕЮ» Ніякого страху у нас не було, хоча сиділи на могилі ми дві цілу ніч. Могила обросла густим барвінком. Я, втомлена так і заснула на могилі.  «МАРУСЯ» мене розбудила бо її напевно було самій страшно. Коли почало світати ми пішли з цвинтаря бо  хлопці не прийшли.  На другу ніч ми знову пішли. Вже другі півні заспівали як щось зашелестіло. Це вони прийшли,їх було восьмеро. Ми передали хлопців зв’язковому, який відправив їх в УПА.

Одного разу я переходила через нашу річечку і тільки-но стала на другий берег, як з села Гнидави Вишнівецького району тихо під’їхала бричка з двома енкаведистами. Я зупинилася і не стала переходити дорогу. Ой! та це той самий енкаведист, що мене з вигляду знає, він за німців жив у нашому селі як полонений. Він знав, все бачив що за німців робилося у нашому селі, бо все робилося відкрито. Тоді він прикинувся простим рядовим і сидів тихо. Люди встановили в селі чергу і носили йому їсти, бо що мала дати стара Харитина, в якої він жив. Вона була дуже бідна. Не мав же чоловік в селі померти з голоду, наші люди були милосердні. А потім, як прийшли більшовики, виявилося що він був більшовицьким політруком. Як тільки пройшов фронт, він відразу з села зник, і через деякий час прийшов у формі НКВС. Я вже подумала що він мене заарештує, але він  зняв свій картуз, підняв його над головою, всміхнувся і поїхав. Я забігла до тітки Фросини дуже перелякана і розказала її про цю зустріч, але вона мене відразу заспокоїла, кажучи: «Не бійся, він не зробить нічого поганого в селі, село його годувало і не видало німцям. Він перебував у важкий для нього час, то за що буде мстити? Він знає що прийдуть інші  без нього зроблять розправу над нами без нього». Так і потім сталось.

Одного дня я вийшла на двір і тато мені сказав що десь гудуть машини. Дивлюся, а з Гнидави їдуть дві вантажні машини, і на кожній повно військових. Коло нашого двору призупинились. Я вся затерпла, адже у нас в хаті тоді були повстанці, яких ми хотіли нагодувати. Мій тато стояв на дворі і сильно нервував, він добре знав, якщо почнеться бій, то ніхто не вціліє. А хлопці вже почали готуватися до бою. Але цього разу все проминуло. Машини рушили знову і поїхали на хутір Випаси. Там був відділ повстанців і хтось доніс у Вишнівецьке НКДБ. Там був запеклий бій і жертви були з двох сторін. Саме у цьому бою загинув цілий рій наших хлопців. Ніхто з них не здався. Ще по сьогодні вони лежать на Гончаревому городі, лежать без хреста коло села Чайчинці тепер Лановецького району.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ