Диво-дитина з Тернопільщини стала відомою на всю Україну (фото)

Один із найстаріших українських журналів, який видається із 1940 року, літературно-мистецький і громадсько-політичний часопис Національної спілки письменників України «Дзвін», що друкується у Львові, присвятив юному художнику із Тернопілля Павлу Шачку свіжий номер часопису.

Нагадаємо, Павло Шачко через свої творчі здібності став номінантом Всеукраїнської дитячої премії «Диво-дитина 2015», «Дитина року – 2015»(м. Київ).

І ось про творчість талановитого школяра вустами його вчителя та відомого в Україні письменника розповідає останній номер «Дзвону», обкладинку якого прикрашає одна із робіт обдарованого підлітка.

Павло малює, починаючи з садочку, з шестирічного віку. Потім він навчався у школі народних ремесел, а вже пізніше – у дев’ятирічному віці стає учнем першого класу Тернопільської дитячої художньої школи ім. Михайла Бойчука, де ми і познайомились, – ділиться думками на сторінках журналу наставник Павла, член Національної спілки художників України, викладач Тернопільської дитячої художньої школи імені Михайла Бойчука Микола Дмітрух. – Задую його козака з люлькою, малюнок, який тривалий час лежав серед дитячих робіт та паперів у шкільній шафі дев’ятої аудиторії. Іноді він потрапляв мені на очі. Цей цікавий, харизматичний типаж не залишав мене байдужим, допоки не дочекався свого –першого місця у молодшій віковій категорії дитячого Національного конкурсу «Я козацького роду!» (м. Київ 2012р.). Тут, у столиці маленький художник зустрівся з Іваном Малковичем, стискав йому руку, вітаючи, Василь Вірастюк. Безумовно, ця подія для Павла залишається незабутньою, адже то – значима перемога в його творчості, хоча перші перемоги у Всеукраїнських та міжнародних конкурсах дитячої творчості мали початок у 2010 році. Проте, найвагомішою відзнакою вважається визнання на Всеукраїнському рівні- здобуття перемоги Всеукраїнської дитячої премії «Диво-дитина 2015», «Дитина року – 2015»(м. Київ). За двадцять три роки моєї викладацької практики в художній школі, це найбільш яскрава особистість, його живописні полотна є доволі великоформатні, автор має природнє чуття кольору та композиції, як правило, роботи односеансні, свіжі, легкі, кольористі, Це і міські та сільські пейзажі, динамічні вітрильники в морських просторах – натурні та уявні композиції.

 

Тож не дивно, що прізвище юного митця відоме не лише у Тернополі, ним зацікавилась заступник директора благодійної організації президентського  фонду Леоніда Кучми – Тетяна Мельник. За сприянням фонду Павлові організовано ряд персональних виставок у престижних виставкових залах столиці, а торік, у двох залах відбулися наші персональні виставки «Від вчителя до учня» у Національному музеї Тараса Шевченка. Є й перша нагорода цього року – у міжнародному конкурсі «Для Бога я створю найкраще» (м. Івано-Франківськ 2017), де були об’єднанні всі вікові категорії, від дитячої до дорослої – Павло Шачко отримав Гран-прі, – розповідає Микола Дмітрух.

 

Творами Павла Шачка захоплюються відомі в Україні митці, художники, скульптори, письменники.

Ось що, зокрема, пише у «Дзвоні» тернопільський письменник, літературознавець, редактор Петро Сорока.

Подивовує не тільки те як рано і яскраво проявився у Павла Шачка хист до малювання, а як наринаюче-стрімко почав викристалізовуватися його стиль, творчий почерк, неповторна манера малювання, адже стиль, як відомо, – кінцева мета усякого мистецтва. Саме завдяки стилю робота художника має шанс стати автентичним документом епохи, такої багатої на зміни і неспинний рух.

Звичайно, попереду в цьому напрямку довгий шлях, може, довжиною у життя, але неповторний, самобутній, легко упізнаваний почерк – це все. Це найперша прикмета яскраво-вираженого, Богом даного таланту, – наголошує Петро Сорока. – І ще одне, що захоплює в нього – невситиме бажання працювати, ненастанно вдосконалювати себе, шукати нові творчі підходи й вирішення, осягати новаторство, бути першопрохідцем.

Крок за кроком юний Павло Шачко вичавлює із себе аматорство, якого неможливо уникнути на початку творчого шляху, і ступає на шлях професійного становлення. У цьому йому допомагає учитель і наставник – знаний художник Микола Дмітрух. Отримати від Бога талант і учителя – це не просто багато, а дуже багато, майже все. Решта додасться.

Микола Дмітрух обережно, але наполегливо, любовно, але твердо спрямовує обдарованого учня у потрібне русло, допомагає, радить, ненав’язливо передає свій безцінний досвід і роками набуті знання.

Я розумію Миколу Антоновича: отримати такого учня – щастя для учителя. Бо не тільки учневі потрібен мудрий і авторитетний наставник, а й учителеві – відкритий до діалогу і співпраці учень Це їхній своєрідний страховий вексель у майбутньому, можливість не відстати від часу, іти з них у ногу. Мудрий учитель не тільки навчає, а й вчиться в учня, у якого є величезна перевага: молодість і час.

Отак вони й працюють, викликаючи в кого захват, а в кого й заздрість, ідуть по житті уже кілька років як нерозлучні друзі. Дивовижний тандем, про який, хочеться вірити, ще не раз писатимуть у майбутньому, розглядаючи як високий зразок для наслідування.

Однак як складеться їхня подальша творча співпраця і парадигма стосунків не відає ніхто, може й сам Господь, який ні до чого не силує людей, ні на що не запрограмовує, а дає повну і абсолютну свободу дій. Хочеться вірити, що переможений учитель колись віддасть першість переможцеві-учневі, бо тільки такий епілог має вивінувати співпрацю молодості й досвіду.

А тепер про специфіку стилю Павла Шачка.

Що б він не малював, до якої тематики не звертався – пейзажу, урбаністичних мотивів, натюрморту чи портрету – завжди легко впізнаваний. Ця упізнаваність – поєднання імпресіонізму, магічного реалізму і навіть сюру як витончених парабол. Така собі суміш, амальгама, в якій проглядається яскраво виражена самобутність, специфіка творчої натури, характеру, способу мислення і бачення світу. А ще все у нього з легким відтінком романтичного й елегійного привнесення («Пара», «Зима у горах»). Його пейзажі пройняті мирним, світлим настроєм, що свідчить про радісне усвідомлення своєї молодої сили («Рожевий захід», «Осінь», «Відпочинок»). Пильне спостережливе око дозволяє йому виділити найпосутніше і найголовніше, хоча є немало й промовистих деталей, які дають право стверджувати, що художник бачить те, що іншим не доступне: несподіване поєднання яскравих барв, рух природи, сльози речей, як сказав би Горацій.

Але побачити – це навіть не пів справи. Бо ще треба передати відкрите на полотні. «Одна річ бачити, – наголошував Пікассо, – й зовсім інша намалювати».

Що усталюється у Павла, то це внутрішня напруга його робіт: ритм ріки, дороги, ритм міста («Венеція», «Прага», «Сонце Провансу»)… Він любить розкладати природу на спектри кольорів і досягати  чудового мистецького ефекту. Смілива інтерпретація дійсності – це теж із домени таланту («День», «Ніч», «Зима в горах-2»).

Павло Шачко ратує за простоту, але не спрощеність, за ясність, але з незглибимим фокусом, до якого сходяться усі силові лінії, за наявність численних нюансів, які сприймаються як підтекст картини. У нього завжди високий малярський синтез живих образів та їхніх інтерпретацій і як наслідок образів-видінь, образів-візій («Дорога», «Степ»).

За великим рахунком він залишається традиціоналістом, але тільки в тому сенсі, що найбільш революційним можна стати тільки в межах усталеної традиції. Хто цього не розуміє, тому жодні пояснення не допоможуть.

Звісно, ніщо значне, яскраве і вартісне не з’являється і не може з’явитися на голому місці. П.Шачко не просто взорує на своїх великих попередників – Ван-Гога і усю школу імпресіоністів, нашого Андрія Петрика (українського Ван Гога), він стоїть на їхніх плечах. Відчувається , що він твердо засвоїв рекомендації Ван Гога довільно використовувати числі кольори, бути пильним до деталей, сміливіше експериментувати, нічим не сковувати свій мазок.

Принагідно кажучи, мазок Шачка – тема окремої розмови. Він наче картина в мініатюрі, його розглядання дарує таке ж здивування, замилування і душевний трепет, як картина в цілому.  Той мазок може бути різкий і розмашистий (енергія жесту), елегійний і притишений, повільний і поглиблений, ніжний і трепетний… Саме мазок, як основа основ, допомагає йому утверджувати свою самобутність і неповторність, творити свій міфо-поетичний світ, хай іще по-дитячому наївний і навіть казковий.

А ще Павло Шачко – це цікава художньо-образна стилістика, своєрідна міфологема буття, несподівані, непередбачувані творчі ходи, висока культура естетичного мислення з біблійною складовою («Ікона», серія образів), глибока внутрішня гармонія і адекватні нашому летючому часу образи…

Використовуючи мову абстракції, він говорить про насущне і звичне, природа у нього завжди оповита чаром таємничості, яку мені виразити словами не так просто. Звичайно, у всьому, що він робить, наявний елемент інтуїтивного осяяння чи прозріння, бо де б узятися такій глибині філософсько-естетичного осягнення світу в ще майже дитячому віці!? Це натхнення, як дух Божий, веде його своїми непояснимими і незбагненними світами. Талант – це ознака того, що митець завжди спроможний стати вище самого себе.

Павло намагається згармонізувати світ, бо так він сприймається у його літа, тому його картини дарують радість і піднесеність, наснажують душу  світлими і чистими почуттями. Намагання звільнитися від нашарувань цивілізації – це теж у нього чисто інтуїтивне, нутряне, навіть протестне («Степ», «Скали», «Сад», «Дощ»).

Шачко різний: то він байдужий до зовнішньої подієвості, то акцентує на ній особливу увагу («Колядники ідуть», «Моя собака», «Пара», «Коти сплять»), то демонструє абстрагований погляд, то реальне возводить у домінанту чи навіть культ (серія «Вітрильники»), то відсторонюється, відмежовується від світу, то занурюється в нього з головою. А ще шлях осягнення істини він бачить у пізнанні людини, її внутрішнього я (одвічному «пізнай себе»), звідки цікава і глибока серія колоритних портретів. Це можна пояснити пошуками, напитуванням своєї теми, але найімовірніше в цьому проявляється ширина таланту, що просто затоплює його, поглинає, не дає спокою і змушує кидатися від однієї теми до іншої. Показово, що ці картини не тільки метафоричні, а й несуть виражений вплив етнічного, загострене відчуття часу і міста («Тернопіль», «Старе місто»).

Відчувається, що П.Шачко розглядає як прояв національного все, що він робить. Все, до чого торкається його рука і що відтворює пензель. Це прочитується як на інтелектуальному, так і естетичному рівнях.

А ще для нього характерні рух в середину живописного полотна, вольове підкорення простору і часу (цикл ранніх робіт «Вітрила»),  семантика символічних знаків, шляхетність і теплота барв («Сонце», «Місяць», «Рожевий захід», «Венеція»), синтез минулого і сьогодення й водночас екстраполяція з минулого в сьогодення («Шлях», «Степ»), проглядання інших змістів, пружна пластичність форми, експресія колірної стихії, апеляція до  образного народного архетипу, композиційна пластика, мислення кольорами, жива енергетика ліній, вільна композиція, тріумф гармонії.

Звичайно, не можна не помітити і деяку нетвердість руки, часто наївність загального вирішення, збитість ліній і невитриманість контурів (але не творчого задуму в цілому), і це зрозуміло: художник у стані становлення, йому тільки 14, але, маю певність, що вже в 16 він зможе повторити услід за Пікассо: «В отроцтві я малював як Рембрандт!», – завершує свої роздуми на сторінках «Дзвону» Петро Сорока.

Фото – репродукції автора із журналу «Дзвін»

Терен

Comments are closed.